3
Отак його було знайдено на порозі його осені, коли насправді помер не він, а Патрісіо Арагонес; так само знайшли його і ми через багато літ, коли вже ніхто не міг сказати напевне, чи це тіло, геть подзьобане грифами й обліплене морськими паразитами, дійсно належить йому. Його рука, яку вже захопило тління, скидалася на ковбасу-кров’янку і нічим не нагадувала руки закоханого, котрий притуляв її колись до серця, страждаючи від зневаги надзвичайної дівчини часів Великого Шуму; ми не знайшли жодного знаку його життя, за яким можна було б непохибно встановити його особу. Та й не дивно: oо вже казати про наші часи, якщо навіть у пору його найбільшої слави люди сумнівалися, існує він насправжки чи ні, і навіть його найманці-головорізи не знали до пуття, скільки йому років, бо під час благодійних лотерей він мав вигляд вісімдесятирічного, на аудієнціях здавався шістдесятирічним, а на офіційних торжествах йому не можна було дати більше сорока. Посол Палмерстон, один з останніх дипломатів, які вручали йому вірчі грамоти, розповідав у своїх згодом заборонених мемуарах, що важко було навіть уявити старішого чоловіка або ж більший безлад і запустіння, аніж ті, що їх посол застав у президентському палаці, “де сам чорт ногу зломив би між цілими горами якихось пошарпаних паперів, посліду й собачих недоїдків, де в коридорах спали пси, де ніхто із службовців не зміг мені нічого пояснити, отож довелося звертатися до прокажених та паралітиків, які на той час займали майже всі ближчі покої, - вони й розказали мені, як пройти до конференц-залу, а там кури дзьобали виткані на гобеленах пшеничні поля, і якась корова роздирала полотно з зображенням єпископа, щоб хоч цим поживитися; і тоді я раптом зрозумів, що він глухий, як пень, бо я йому казав одне, а він мені - інше, до того ж він ще й скаржився, що пташки його не співають, хоч насправді вони так галасували, аж у вухах лящало, так, ніби зустрічаєш світанок десь у горах; і раптом він перервав церемонію вручення вірчих грамот, очі в нього засяяли, він приклав собі долоню до вуха, прислухаючись, а потім показав у вікно на море піску там, де колись було справжнє море, і гукнув щосили: “чуєте це ревіння мулів, любий Стетсоне? то море повертається!” Важко було впізнати в цьому старезному дідові того месію, який на початку свого правління з’являвся там, де його ніхто не сподівався бачити, ходив без охорони - супроводжували його тільки босий селянин-індіанець з мачете в руках та невеличкий почет - депутати й сенатори, яких він сам-таки й призначав, тицяючи навздогад пальцем і прислухаючись хіба що до голосу свого шлунка; він розпитував, який урожай, чи здорова худоба, як справи у мешканців села, сидів на площі в кріслі-гойдалці у затінку мангових дерев, обмахуючись звичайним сомбреро, що його тоді носив, і, здавалося, дрімав, розімлілий від спеки, - але поза його увагою не лишалася навіть найменша дрібничка з того, що йому казали; він розмовляв з людьми, називаючи кожного на ім’я та прізвище, наче в голові у нього був список усіх жителів і проблеми цілої нації, - “отож він покликав мене, і очей не розплющивши: “ходи-но сюди, Хасінто Моралес, розкажи мені, як там той хлопчак, котрого я сам умовляв минулого року випити Пляшечку рицини?”; “а як твій племінний бугай, Хуане Пріето?” - спитав він мене, бо сам вишіптував чумного бугая, щоб у того повилазили черви з вух”; “ану, Матільдо Перальта, - сказав він мені, - побачимо, яка буде твоя дяка за те, що я тобі повертаю мужа, живого й здорового, ось він, соколик, ми його на мотузці притягли!” - і він сам попередив того гультіпаку, що згноїть його в китайських колодках, хай-но ще раз спробує покинути свою законну жону”; так само, не вагаючись зайве, він наказував, щоб різник відтяв привселюдно руки злодюзі-скарбничому; або, нарвавши помідорів на чиємусь городі, куштував їх з виглядом неабиякого знавця, повчаючи своїх агрономів: “цій землі бракує ослячого гною - хай привезуть за урядовий кошт!”; “він гукнув мені в вікно, сміючись: “агов, Лоренсо Лопес, як там твоя швацька машинка?” - ту машинку він сам подарував мені років із двадцять тому, і я йому відказала: “та вже оддала богові душу, генерале! що вдієш, і люди не вічні, а не те що речі!” - але він заперечив - світ, мовляв, вічний, - узяв відкрутку і маслянку та й заходився розбирати машинку, забувши про свій почет, який дожидався на вулиці; він сопів, як бик, геть вимазався машинним маслом, і часом здавалося, що всі його зусилля марні, але години за три машинка знову працювала, як новісінька!” - бо в ті часи якийсь житейський дріб’язок важив для нього не менше, ніж найважливіші державні справи, і він щиро вірив у те, що можна наділити щастям усіх людей і відкупитися від смерті солдатською кмітливістю. Важко було впізнати в цьому старезному дідові жалюгідну тінь людини, чия влада була така велика, що на його питання “котра година?” - йому відповідали: “як накажете, мій генерале!” - і справді, він не тільки порядкував годинами як самому заманеться, а ще й міняв - відповідно до своїх планів - дні храмових свят, щоб об’їхати всю країну, встигаючи скрізь якраз на празникування; він подорожував у супроводі босого індіанця та смутних сенаторів, возячи з собою по всіх усюдах чудових півнів, яких виставляв на кожній сільській площі проти найзабіякуватіших тамтешніх, бився об заклад із глядачами, - і від нашого сміху аж поміст двигтів, бо ми хоч-не-хоч мусили сміятися, коли він починав реготати, наче хто гатив у якийсь чудернацький барабан, заглушуючи музику та вибухи петард; ми потерпали, як тільки він замовкав, і щосили плескали, коли його півні перемагали наших: наче камінь з душі спадав, бо ми ж навмисне зучували своїх півнів так