ртю, уві
сні, не чуючи болю, і він сказав: “ага!” - і, завмираючи, спитав, коли ж це
станеться, на що вона відказала: “спи собі спокійно, ти не тільки до моїх літ
доживеш, - а мені вже сто сім, як-не-як, - ти ще й після того проживеш сто
двадцять п’ять років”, - і він сказав: “ага!” - і вбив недужу стару в її
гамаку, щоб ніхто більше не дізнався, як і коли він помре; він задушив її
ремінцем від золотої остроги, як справдешній кат, вона й писнути не встигла, -
хоч за все своє життя, у війну і в мирні часи, не вбив нікого, ні людини, ні
звіра, вона була єдина, кого він убив власноручно, - “бідолашна жінка!” Такі
спомини з його ганебного літопису не тривожили його совісті осінніми ночами, -
навпаки, то були достойні взірці, він міг би стати таким, але не став, отож,
коли Мануела Санчес розтанула в непроглядній пітьмі сонячного затемнення, він
згадував минуле, жадібно прагнучи знову зробитися нещадно жорстоким, щоб люто
помститися за той глум, який і досі ятрив йому душу; лежачи в гамаку під
тамариндами, він наслухав, як видзвонюють у їхніх кронах дзвіночки вітру, думав
про Мануелу Санчес, і ненависть до неї не давала йому заснути, поки всі його
війська шукали її на суші, в морі і в небі, шукали в найглухіших куточках
країни, навіть у селітровій пустелі, - та й сліду її не знаходили; “де ж ти у
дідька поділася? чи ти думаєш, що сховалась од мене, що я тебе з- під землі не
дістану і не покажу тобі, хто тут володар?” - питався він, і сомбреро аж
підстрибувало в нього на грудях від ударів серця; розлючений, він навіть не
озивався до матері, яка все допитувалася: “чого це ти мовчиш іще з того
затемнення, як води в рот набрав? куди ти втупився?” - лайнувши подумки свою
матусю, він мовчки вставав і йшов собі геть, тягнучи свої сирітські ноги і
захлинаючись жовчю, його самолюбство було уражене непозбутньою гіркотою: “я
встряв у цю халепу, бо став справжнісіньким йолопом, бо вже не порядкував своєю
долею сам, як раніше, бо зайшов у дім хвойди з дозволу її матінки, а не так, як
зайшов колись до тихої й прохолодної оселі Франсіски Лінеро в
Сантос-Ігуеронес”, - це було в ті часи, коли він ще не мав Патрісіо Арагонеса і
сам являв народові обличчя влади: він увійшов, не стукаючи, увійшов, бо йому
так заманулося, - “годинник саме бив одинадцяту, і я з тераси над патіо почула
металічний дзенькіт золотої остроги і зрозуміла, що ці владні кроки по бруківці
патіо - його кроки, і уявила його на повен зріст ще до того, як він став у
дверях внутрішньої тераси; як завжди об одинадцятій, прокричав птах-бугай в
гущавині золотавого журавцю, співала іволга, очманіла від духмяних грон
бананів, які висіли під дашком; у сонячних променях того фатального серпневого
вівторка виблискувало молоде листя на бананових деревах і сяяли краплі крові на
туші молодого оленя, якого мій чоловік Понсіо Даса вполював удосвіта й підвісив
униз головою, щоб стекла кров, тут-таки на подвір’ї, поруч із гронами бананів -
стиглих, таких соковитих, аж проступали плями; він був більший і похмуріший,
ніж могло привидітися уві сні, куртка на ньому змокла від поту, чоботи були в
грязюці, і ніякої зброї при собі він не мав, але позад нього, як тінь, стояв,
наче вкопаний, індіанець, поклавши руку на рукоять мачете; і я побачила його
невблаганні очі, побачила, як він простягнув спроквола свою дівочу руку, зірвав
банан із найближчого грона й жадібно з’їв, а потім ще і ще, - мало не
давлячись, чвакаючи напханим ротом так, наче то чвакало болото; а сам не
спускав з мене очей”, - Франсіска Лінеро приковувала його пожадливий погляд,
збентежена до глибини душі, адже вона зовсім недавно вийшла заміж, а він
прийшов удовольнити з нею свою хіть, і не було такої сили, яка могла б
перешкодити йому; “я відчула, як від жаху завмер подих у мого чоловіка, котрий
сів поруч зі мною, - ми закам’яніли, побравшись за руки, і наші серця,
поєднані, мов на поштових листівках, злякано билися в унісон під липучим
поглядом незбагненного старигана, який жер собі й далі банани, жбурляючи
лушпайки позад себе у двір, незмигно втупившись у мене, а коли обірвав і з’їв
усі плоди з грона, яке висіло коло вбитого оленя, то кивнув своєму босому
індіанцеві й сказав Понсіо Даса: “а вийди-но з моїм приятелем, він хоче з тобою
погомоніти про одну справу”, - і, хоч я вмирала від страху, в мене ще вистачило
глузду зрозуміти, що єдиний мій порятунок - це дати йому робити зі мною все, що
він захоче, просто на обідньому столі, - я ще й сама допомагала йому знайти моє
тіло серед мереживних спідниць; своїми лаписьками він роздер на мені трико і
почав мене мацати, а я, задихаючись від його гнилого смороду, тільки й подумала
приголомшено: “господи, який сором, я ж сьогодні й не милася, ніколи було через
цього оленя!..”; нарешті, після кількамісячного посту він удовольнив свою хіть,
але зробив це так похапцем і невміло, наче був набагато старший - або ще зовсім
безвусий хлоп’як: я ледве здогадалася, коли він абияк скінчив свою справу;
украй пригнічений, він заплакав схожими на гарячу сечу сльозами і так гірко
плакав, що здався мені нещасним та самотнім, як сирота, і мені стало жаль не
тільки його, а й усіх чоловіків на світі, і я почала його втішати, погладжуючи
самими кінчиками пальців по голові: “та годі вам, мій генерале, не треба, у вас
іще все життя попереду”, - а тим часом індіанець повів Понсіо Даса в сад і вбив
його там, розкромсавши своїм мачете на дрібненькі шматочки, і їх розтягли
свині, що й тіла не можна було скласти, - “бідолаха, - сказав він, - але що
вдієш, не було іншої ради, бо це б я мав собі смертельного ворога на все
життя”. Ці спогади були символами його колишньої влади, але вони ще більше
розтроюджували йому душу, бо тепер міцна ропа його влади зробилася рідкою
водичкою, і він не годен був навіть відмінити своєю волею злі чари якогось там
затемнення; він здригався, коли цівка чорної жовчі стікала йому з губів на
столик, за яким він грав у доміно з незворушним генералом Родріго де Агіляром,
єдиним військовим, кому він довіряв своє життя з тих пір, як подагра скувала суглоби
озброєного мачете ангела-охоронця, - та все ж, думалось йому часом, чи це
довір’я і влада, якими він наділив одну людину, не обернуться для нього лихом:
“хіба не мій вірний друг зробив з мене вола, щоб перегодя здерти шкуру вождя і
перетворити мене на нікчемного палацового каліку, який не може віддати жодного
наказу, бо все вже наперед виконано? нащо була ця дурна комедія - показувати
людям замість мене двійника, якщо колись вистачало одного босого індіанця,
котрий з мачете в руках прокладав мені шлях крізь який завгодно натовп,
гукаючи: “геть з дороги, сволото, володар іде!” - і хто там знав, де в тому
людському лісі були справжні патріоти, а де зловмисники, ми тоді ще не
здогадувалися, що найпідступніші - ті, котрі найголосніше кричать: “слава
герою! хай живе генерал!”; а тепер, бачте, всієї армії замало, щоб знайти одну
якусь паскудну королеву краси, чорти б її взяли!” - і він, згадавши, як вона
прослизнула крізь непрохідні кордони його старечої хіті, розлючено жбурляв
додолу кісточки, ні з того, ні з сього кидав посередині гру: думка про те, що
всі, крім нього, врешті-решт знаходять своє місце на цьому світі, гнітила його,
сорочка на ньому була геть мокра від поту - це вперше в такий ранній час, і
вітрець із моря сьогодні смердів надлом, і раптом тоненько, наче флейта,
засвистіла грижа, занила, потривожена вологою спекою: “це все від задухи”, -
невпевнено сказав він і, глянувши в вікно, зчудувався: що за химерне світло над
заціпенілим містом, де, здавалося, не було ні одної живої душі - тільки зграї наляканих
грифів злітали з карнизів лікарні для бідних та ще якийсь сліпий на Військовій
площі, немов здогадавшись про те, що з вікна президентського палацу визирає
тремтячий старий, замахав до нього ціпком, ніби спонукаючи до чогось, і
прокричав щось нерозбірливе, чого той не дочув, але сприйняв як ще одну
прикмету гнітючого передчуття: щось от-от мало статися, проте надвечір того
довгого похмурого понеділка він ще раз повторив собі: “це все від задухи”, - і
заснув одразу, як тільки ліг, заколисаний мрякою, яка шкреблася у вікна, - він
чув це крізь сон, бо слав тривожно, і, проснувшись, злякано гукнув: “хто там?”
- але то билося його власне серце, настрахане дивним мовчанням півнів цього
ранку: йому здалося, що, поки він спав, корабель всесвіту зайшов у якийсь
невідомий порт; він плавав у якомусь паруючому вариві, всі звірі й птахи,
здатні передчувати загибель певніше, аніж дурні людські прикмети чи
найповажніші науки, завмерли від жаху; повітря не стало, час повернув назад, і
він, звівшись на ноги, відчув, що при кожному кроці серце його розбухає, що
барабанні перетинки от-от луснуть, а з носа тече якась кипляча рідина: “це
смерть!” - подумав він, побачивши свою залиту кров’ю сорочку, але йому
заперечили: “ні, мій генерале, - циклон!” - і то справді був найруйнівніший з
циклонів, які розбили на низку островів єдине колись Карибське царство, -
катастрофа була така таємнича, що тільки він - задовго до того, як сполошилися
собаки та кури, - зачув її наближення своїм первісним інстинктом, і така
несподівана, що ледве встигли знайти для неї жіноче ймення, бо офіцерів охопила
паніка, вони доповідали йому: “так точно, мій генерале, сам чорт узяв цю
країну!” - але він наказав укріпити двері й вікна шпангоутами, поприв’язувати
вартових у коридорах, заперти курей та корів у канцеляріях н