цього оленя!..”; нарешті, після кількамісячного посту він удовольнив свою хіть,
але зробив це так похапцем і невміло, наче був набагато старший - або ще зовсім
безвусий хлоп’як: я ледве здогадалася, коли він абияк скінчив свою справу;
украй пригнічений, він заплакав схожими на гарячу сечу сльозами і так гірко
плакав, що здався мені нещасним та самотнім, як сирота, і мені стало жаль не
тільки його, а й усіх чоловіків на світі, і я почала його втішати, погладжуючи
самими кінчиками пальців по голові: “та годі вам, мій генерале, не треба, у вас
іще все життя попереду”, - а тим часом індіанець повів Понсіо Даса в сад і вбив
його там, розкромсавши своїм мачете на дрібненькі шматочки, і їх розтягли
свині, що й тіла не можна було скласти, - “бідолаха, - сказав він, - але що
вдієш, не було іншої ради, бо це б я мав собі смертельного ворога на все
життя”. Ці спогади були символами його колишньої влади, але вони ще більше
розтроюджували йому душу, бо тепер міцна ропа його влади зробилася рідкою
водичкою, і він не годен був навіть відмінити своєю волею злі чари якогось там
затемнення; він здригався, коли цівка чорної жовчі стікала йому з губів на
столик, за яким він грав у доміно з незворушним генералом Родріго де Агіляром,
єдиним військовим, кому він довіряв своє життя з тих пір, як подагра скувала суглоби
озброєного мачете ангела-охоронця, - та все ж, думалось йому часом, чи це
довір’я і влада, якими він наділив одну людину, не обернуться для нього лихом:
“хіба не мій вірний друг зробив з мене вола, щоб перегодя здерти шкуру вождя і
перетворити мене на нікчемного палацового каліку, який не може віддати жодного
наказу, бо все вже наперед виконано? нащо була ця дурна комедія - показувати
людям замість мене двійника, якщо колись вистачало одного босого індіанця,
котрий з мачете в руках прокладав мені шлях крізь який завгодно натовп,
гукаючи: “геть з дороги, сволото, володар іде!” - і хто там знав, де в тому
людському лісі були справжні патріоти, а де зловмисники, ми тоді ще не
здогадувалися, що найпідступніші - ті, котрі найголосніше кричать: “слава
герою! хай живе генерал!”; а тепер, бачте, всієї армії замало, щоб знайти одну
якусь паскудну королеву краси, чорти б її взяли!” - і він, згадавши, як вона
прослизнула крізь непрохідні кордони його старечої хіті, розлючено жбурляв
додолу кісточки, ні з того, ні з сього кидав посередині гру: думка про те, що
всі, крім нього, врешті-решт знаходять своє місце на цьому світі, гнітила його,
сорочка на ньому була геть мокра від поту - це вперше в такий ранній час, і
вітрець із моря сьогодні смердів надлом, і раптом тоненько, наче флейта,
засвистіла грижа, занила, потривожена вологою спекою: “це все від задухи”, -
невпевнено сказав він і, глянувши в вікно, зчудувався: що за химерне світло над
заціпенілим містом, де, здавалося, не було ні одної живої душі - тільки зграї наляканих
грифів злітали з карнизів лікарні для бідних та ще якийсь сліпий на Військовій
площі, немов здогадавшись про те, що з вікна президентського палацу визирає
тремтячий старий, замахав до нього ціпком, ніби спонукаючи до чогось, і
прокричав щось нерозбірливе, чого той не дочув, але сприйняв як ще одну
прикмету гнітючого передчуття: щось от-от мало статися, проте надвечір того
довгого похмурого понеділка він ще раз повторив собі: “це все від задухи”, - і
заснув одразу, як тільки ліг, заколисаний мрякою, яка шкреблася у вікна, - він
чув це крізь сон, бо слав тривожно, і, проснувшись, злякано гукнув: “хто там?”
- але то билося його власне серце, настрахане дивним мовчанням півнів цього
ранку: йому здалося, що, поки він спав, корабель всесвіту зайшов у якийсь
невідомий порт; він плавав у якомусь паруючому вариві, всі звірі й птахи,
здатні передчувати загибель певніше, аніж дурні людські прикмети чи
найповажніші науки, завмерли від жаху; повітря не стало, час повернув назад, і
він, звівшись на ноги, відчув, що при кожному кроці серце його розбухає, що
барабанні перетинки от-от луснуть, а з носа тече якась кипляча рідина: “це
смерть!” - подумав він, побачивши свою залиту кров’ю сорочку, але йому
заперечили: “ні, мій генерале, - циклон!” - і то справді був найруйнівніший з
циклонів, які розбили на низку островів єдине колись Карибське царство, -
катастрофа була така таємнича, що тільки він - задовго до того, як сполошилися
собаки та кури, - зачув її наближення своїм первісним інстинктом, і така
несподівана, що ледве встигли знайти для неї жіноче ймення, бо офіцерів охопила
паніка, вони доповідали йому: “так точно, мій генерале, сам чорт узяв цю
країну!” - але він наказав укріпити двері й вікна шпангоутами, поприв’язувати
вартових у коридорах, заперти курей та корів у канцеляріях на другому поверсі,
прибити гвіздками кожну річ на її місці, від Військової площі й до найдальших
кордонів його похмурого царства, охопленого жахом; вся вітчизна стала на якір і
застигла так згідно його рішучого наказу - стріляти за перших ознак паніки, два
постріли в повітря, третій - по юрбі, а проте ніщо не завадило смерчеві
розпанахати своїм страхітливим ножем броньовану головну браму палацу й геть
далеко занести корів, хоч в і н навіть не оцінив влучності цього удару, вслід
за яким у зяючий пролом, клекочучи, ринули горизонтальні водоспади зливи, які
сипонули вулканічним градом: з гуркотом падали довкруг уламки балконів,
плюхалися на землю звірі, занесені з підводних лісів, але він не думав про
жахливі масштаби катаклізму, - в цьому ревінні потопу він питався себе,
відчуваючи пряний присмак злоби: “де ж ти, Мануело Санчес? через тебе навіть
слина моя стала гірка! де ж ти щезла в чорта, хіба й ця моя помста, ця
катастрофа не досягне тебе?” Коли буря втихомирилася, з ним були тільки найближчі
його помічники; баркасом випливли вони з конференц-залу, пропливли крізь браму
каретного сараю і, дружно вигрібаючи поміж верхів’ями пальм та вивернутими
ліхтарями Військової площі, зайшли в мертву лагуну кафедрального собору, і тут