його знову вразила думка про те, що він
ніколи не був і не буде цілковитим господарем своєї влади; він страждав од
зухвалості цієї гіркої правди, а тим часом баркас плив собі далі, натикаючись
то на барвисті відсвіти вітражів, обрамлених масивним золотим листям, то на
смарагдові грона головного вівтаря, то на надгробки живцем похованих
віце-королів та померлих від зневіри архієпископів, то на гранітну скелю
порожнього адміральського мавзолею з зображенням трьох каравел: він звелів
збудувати цей мавзолей “на той випадок, якщо великий мореплавець захоче, щоб
його поховали в нас”; обминувши вівтар, вони випливли каналом у внутрішнє
подвір’я - тепер це був акваріум, який просвічувався аж до кахляного дна: там,
у глибині, поміж тубероз і соняшників, шастали цілі косяки риби мохарра; далі
вони запливли в похмурі води обителі біскайок і побачили порожні келії,
клавікорди, які плавали посеред басейну музичної зали, а на дні трапезної, під
товщею нерухомої води, - усіх побожних дів, які втонули в час обіду, кожна на
своєму місці за довгим заставленим стравами столом; випливши через балкон, в і
н побачив під сяючим небом величезне болото там, де колись було місто, і тоді
він повірив, “що й справді ця катастрофа спіткала світ лише для того, щоб
звільнити мене від моєї муки - Мануелй Санч.ес, чорти б її взяли! і які ж то
варварські методи в господа бога супроти наших!” - вдоволено думав він,
озираючи безмежну каламутну хлань, усіяну силою-силенною потоплих курей, -
місто втонуло в її глибинах, над водою стирчав тільки шпиль кафедрального собору,
витикався ліхтар маяка та де-не-де виднілися сонячні тераси кам’яниць
віце-королівського кварталу, а на поодиноких острівцях на місці колишнього
невільничого порту отаборилися жертви урагану, останні, хто залишився живий:
“ми недовірливо стежили за пофарбованим у кольори державного прапора баркасом,
який стиха плив, пробираючись поміж дохлими курми, наче крізь водорості; ми
бачили сумні очі, печальні уста, руку, якою він задумливо благословляв усе
довкола, щоб ущух дощ і встало сонце, - і тоді він воскресив утонулих курей, і
наказав воді спадати, - і вона спала!..” Серед бравурних маршів, радісного
калатання дзвонів, святкової тріскотняви петард на урочистому закладенні
першого каменю відбудови, серед вигуків юрби, яка зійшлася на Військовій площі,
щоб уславити благодійника, котрий прогнав геть дракона бурі, хтось ухопив його
під руку й потягнув на балкон, - “бо зараз, як ніколи, народові потрібне ваше
підбадьорливе слово!” - і перш, ніж йому вдалося втекти, він почув одностайний
гук, який пройняв його душу, наче вітер з розбурханого моря: “слава герою!” -
ще з того найпершого дня, відколи прийшов до влади, він почувався зовсім
безпорадним, коли на нього дивилося ціле місто: слова застрявали в горлі, і
ясно, ніби перед смертю, він збагнув, що йому не вистачає і ніколи не вистачить
духу стати на повен зріст над безоднею людської маси, - отож, стоячи на
Військовій площі, ми, як завжди, побачили ефемерний образ - осяяного ореолом
безтілесного старого в білій полотняній одежі, який мовчки поблагословив нас з
президентського балкона і за мить зник, але й цієї миттєвої з’яви було
достатньо, щоб ми впевнилися: він є! він, невсипущий, дбає про нас удень і
вночі, сидячи в плетеному кріслі під історичними тамариндами матусиного дому в
передмісті, про щось думаючи з непочатою склянкою лимонаду в руці, слухаючи, як
шурхотить маїсове зерно, що його провіює Бендісьйон Альварадо; крізь марево
спеки о третій годині дня він бачив, як мати спіймала зозулясту курку, затисла
її під пахвою і якось навіть ніжно скрутила їй шию, а потім почала умовляти
сина, зазираючи йому в вічі: “ти скоро нінащо зведешся, заробиш собі сухоти, -
хіба ж можна стільки думати? та ще й не їси нічого, зостанься хоч сьогодні в
мене повечеряй!” - благала вона його, спокушаючи задушеною куркою, яка ще билася
в неї в руках, і він мовив: “ну, гаразд, матусю, я зостанусь”, - і до сутінок
просидів у плетеному кріслі, заплющивши очі, заколисаний ніжним духом, який
ішов з казанка, де варилася курка, - так він сидів, повен невсипущих дум про
нашу долю, бо ми почували себе певно в цьому світі лише тому, що вірили: він
там, і йому не страшні ані чума, ні циклон, ні глузування Мануели Санчес, -
ніщо, навіть сам час, адже він - месія, котрий думає за нас, знаючи, що ми
знаємо, що його рішення буде саме таке, якого нам треба, бо він пережив усе не
завдяки своїй незбагненній хоробрості чи винятковій обережності, а тому, що
єдиний з нас відав істинні розміри нашої судьби, - і він дійшов аж туди, до
краю: “там, на східному кордоні, після важкої дороги я присів відпочити на той
останній історичний камінь, матусю, де було викарбуване ім’я і дати життя
останнього солдата, котрий загинув за єдність вітчизни”, - і він побачив
похмуре холодне місто сусідньої держави, над яким безперестану сіється нудна
мжичка, а густий ранковий туман тхне кіптявою; він побачив гарно вдягнених
людей у трамваях, побачив білих першеронів з плюмажами, парадні екіпажі - то
ховали якогось вельможу; побачив дітей, які спали на паперті собору,
загорнувшись у газети, - “що воно в дідька за чудний народ? чи це часом не
поети?” - здивувався він; “та ні, то іспанські прихвосні, вони там при владі”,
- пояснили йому, і він повернувся з тієї подорожі, захоплений своїм відкриттям:
у цілому світі немає нічого милішого над цей запах гнилуватих плодів гуайяв,
цей ярмарковий гамір, цю гостру тугу, що нею крає твою душу призахідне сонце
вбогої вітчизни, за межі якої він ніколи не переступить, - і не тому, що
боїться втратити стілець, на якому сидить, як патякають вороги, “а тому, що
людина, матусю, - то дерево, яке росте в лісі, лісова звірина, яка покидає своє
лігво тільки для того, щоб знайти собі поїсти”, - полюбляв казати він і,
крутячись з боку на бік у важкій пообідній дрімоті, час від часу згадував так
ясно, наче перед смертю, той далекий серпневий четвер, коли він одважився
зізнатись у тім, що його властолюбство має межі: ця таємниця відкрилася тоді,
коли він розмовляв наодинці з іноземцем, воїном іншої землі й іншої епохи, - то
був сором’язливий юнак, наділений честолюбним запалом і від народження
позначений тавром самотності; він застиг у дверях, не наважуючись переступити
поріг кабінету, аж поки його очі не звикли до сутінків., напоєних ароматом
розпашілих від спеки гліциній, і він побачив старого, що сидів у кріслі,
поклавши кулак на голий стіл, і був такий буденний та непоказний, зовсім не
схожий на свої офіційні зображення: охорони при ньому не було, зброї - також,
сорочка геть просякла потом, як у першого-ліпшого смертного, а на скронях було
поприліплюване листя шалфею - либонь, боліла голова, - “важко було повірити, що
цей наскрізь проіржавілий дід і є ідол нашої юності,, найяскравіше втілення
наших честолюбних мрій!” - і тільки впевнившись у цьому, юнак увійшов до
кабінету й назвав себе, і голос його пролунав чітко й твердо, то був голос
рішучої, дійової людини; “а він потиснув мою руку своєю ніжною, млявою рукою,
рукою єпископа”, здивовано слухаючи фантастичні мрії молодого іноземця, котрий
просив у нього політичної підтримки та зброї для нещадної війни, яка раз і
назавжди знищить усі консервативні режими від Аляски до Патагонії: “адже ця
справа близька й вам, ваше превосходительство, я певен!” - і