він не наказав негайно розстріляти нахабу, то зовсім не тому, що
хотів зробити своїм офіційним двійником, - це йому спало на думку пізніше, - ні,
тоді його вразила химерна думка, ніби розгадка його власної долі позначена на
долоні ошуканця. Доки він переконався в марності своїх сподівань, Патрісіо
Арагонес устиг спокійнісінько пережити шість замахів, призвичаївся волочити ноги,
навмисне для цього сплющені довбешкою, в нього дзвеніло у вухах і зимовими
ранками нила грижа, він навчився поправляти золоту острогу, - буцімто
заплуталися ремінці, - аби тільки виграти час на аудієнціях, бурмочучи: “хай їм
чорт, цим фламандським пряжкам, нікуди вони не годяться!” - з балакучого
жартівника, яким він був, коли видував пляшки при склоплавильній печі свого
батька, зробився похмурим і замисленим, не зважав на те, що йому кажуть, а
пильно вдивлявся в очі, намагаючись розгадати, що від нього приховують, ніколи
не відповідав на питання, не перепитавши спершу: “а ви як гадаєте?”; з гультяя
та дармоїда, яким він був, коли гендлював чудесами, зробився нестерпно
запопадливим і ретельним, хитрим і жадібним, призвичаївся кохатися знаскоку і
спати долілиць на підлозі - не роздягаючись і без подушки, зрікся і своєї
передчасної пихи, - аякже, був схожий на самого,
- і долі бути з діда-прадіда простим склодувом; протистояв найстрашнішим
небезпекам влади, закладаючи перший камінь там, де ніколи не збиралися класти
другого, перерізаючи стрічки на всіляких урочистих відкриттях, коли довкола
було повно ворогів, тамуючи зітхання від нездійсненних мрій, коли коронував, - і
пальцем їх не зачепивши, - безліч ефемерних і недосяжних королев краси, - він
назавжди скорився своїй долі жити життям іншої людини, хоча й зробив це не
через жадібність або з переконання: просто смертну кару йому замінили довічною
посадою офіційного двійника з місячною платнею п’ятдесят песо та можливістю
жити, як король, не маючи нещастя бути ним насправді, - чого ж бо й ще бажати?
Плутанина стала ще більшою, коли однієї вітряної ночі в і н натрапив на
Патрісіо Арагонеса, - той стояв серед запахущого жасмину і зітхав, дивлячись у
бік моря, - і він запитав Патрісіо із законною тривогою, чи не підсипали йому,
бува, у страву отрути, що він мов сам не свій, а Патрісіо Арагонес відповів: “ох,
мій генерале, ще гірше!” - в суботу він коронував королеву якогось карнавалу і
танцював з нею перший вальс, а тепер ніяк не може збутися того спомину, бо вона
- найчарівніша жінка в світі, вона з тих жінок, які не створені для простих
смертних, “мій генерале, якби ви її тільки побачили!..” - проте в і н одказав,
співчутливо зітхнувши: “хай йому грець, чоловіки втрапляють у таку халепу, коли
їм бракує жінки”, - і запропонував Патрісіо викрасти її, як робив це сам з
багатьма гарненькими жіночками, - потім вони ставали його наложницями: “я
силоміць покладу її тобі в ліжко, четверо солдатів триматимуть її за руки й за
ноги, поки ти зробиш усе, як годиться, ти набудешся з нею, чорти б її взяли, - кажу
тобі точно, найнеподатливіші з них спершу аж качаються від люті, а потім
благають - не кидайте мене так, мій генерале, мов перестиглий плід!” - але
Патрісіо Арагонес не зазіхав аж на таке, а проте прагнув більшого, він хотів,
щоб його кохали: “бо вона з тих жінок, які знають, що й до чого, мій генерале,
ви самі побачите!” - отож він дарував Патрісіо рецепт розради - показав нічну
стежку до своїх наложниць і дозволив користуватись ними так, ніби то був він
сам: знаскоку, швидко, не роздягаючись; і Патрісіо Арагонес сумлінно занурився
в цю драговину позиченого кохання, сподіваючись хоч таким чином угамувати свою
жагу; але він так знемагав од пристрасті, що іноді забував про умови позички,
розстібався через неуважність, гаяв час на дрібниці, необачно зачіпав
найпотаємніші струни жінок, краяв їхні серця зітханнями і змушував їх сміятися
в темряві од здивування: “ви такий розбишака, мій генерале, і старості на вас
немає!..” - і відтоді ні жінки, ані вони самі вже не знали, яке дитя від кого
народилося, бо й діти Патрісіо Арагонеса, і його діти народжувалися
недоношеними. Так Патрісіо Арагонес зробився втіленням влади, найулюбленішим і,
може, найгрізнішим, а він тепер мав більше часу, щоб займатися збройними силами
так само, як на початку свого правління, - зовсім не тому, що армія була опорою
його влади, як ми всі гадали, а, навпаки, через те, що це був найнебезпечніший
для нього природний ворог, - отож він переконував одних офіцерів, нібито інші
стежать за ними; щоб вони не змовилися між собою, перетасовував їхні посади,
постачав армію холостими патронами - по вісім на кожен десяток - та споряджав
порохом, змішаним із береговим піском, - а сам мав під рукою склад боєприпасів -
у сховищі своєї резиденції, і ключі від складу носив на масивному металевому
кільці разом з іншими ключами, які не мали дублікатів, - від дверей, котрих не
смів одчинити ніхто, крім нього самого; його вкривала незворушна тінь генерала
Родріго де Агіляра з артилерійської академії, “мого вірного друга”, - який до
того ж був міністром оборони, командиром охорони президента, начальником служб
національної безпеки та одним з небагатьох смертних, кому дозволялося виграти у