нього приховували протести й прохання, що надходили з усіх кінців
світу. - не показали навіть телеграми самого папи римського, в якій той
висловив свою апостольську скорботу з приводу долі, що спіткала безневинні
душі; “батьки збунтувалися, у в’язницях уже й місць немає, та це ще півбіди, -
ми не можемо знайти жодної дитини для проведення наступної лотереї, мій
генерале!..” - “чорти б вас усіх побрали, в таку халепу вскочити!” А проте він
таки не усвідомлював, яка бездонна прірва розверзлася перед ним, аж поки не
побачив дітей, що товпилися у внутрішньому дворі портової фортеці, наче худоба
на різниці: вони вибігали з підземель і мчали наосліп, немов ті кози, яких
зненацька випустили з темного хліва на сонце, - вони заблудилися в сонячному
світлі після стількох місяців страхітливої ночі, їх було так багато, що вони
здавалися йому не двома тисячами окремішніх істот, а однією величезною
безформною твариною, від котрої тхнуло прілою шкірою, котра глухо ревіла, наче
підземні води; багатоликість цієї тварини рятувала її від знищення, бо
неможливо було безслідно знищити стільки життів - тоді б від жаху перекинулася
догори дном земля; “чорт би його побрав, немає виходу!” - переконавшись у
цьому, він скликав верховне командування, чотирнадцять тремтячих
воєначальників, котрі ще ніколи не видавалися такими грізними, - якраз тому, що
вони ще ніколи не були такі на смерть перелякані, як нині; він довго й пильно
дивився у вічі кожному з них по черзі і побачив, що він - один проти всіх, і
тоді, рішуче випроставшись, закликав їх до єдності, необхідної зараз конче, бо
йдеться про добре ім’я та честь збройних сил; він відпустив їм усі гріхи,
поклавши міцно стиснутий кулак на стіл, - щоб ніхто, бува, не помітив, як
тремтить його рука, не завважив його непевності, - і наказав усім залишатися на
своїх місцях, виконувати свій обов’язок так само ретельно, як і раніше, “бо
нічого не сталося, таке моє найвище й остаточне рішення; засідання скінчилося,
за все відповідаю я!” Задля звичайної обережності дітей з портової фортеці
наказано було перевезти вночі фургонами до безлюдних районів країни, і він
поклав край бурі протестів, зробивши урочисту офіційну заяву про те, що ніякої
проблеми дітей не існує: “уряд не тримає під вартою дітей, більше того, - у
в’язницях країни немає жодного в’язня; чутки про масові арешти - підла брехня
зрадників, які сіють розбрат; двері нашої держави відчинені для всіх, хто хоче
встановити істину, - приїздіть, дивіться!..” - і невдовзі прибула комісія Ліги
Націй, обдивилася всю країну, зазираючи під кожний камінчик, допитала всіх,
кого тільки хотіла, - з такою скрупульозністю, що Бендісьйон Альварадо
поцікавилася: “що воно за пройдисвіти, вбрані, як ті спірити?” - бо комісія
шукала дві тисячі дітей і в неї - під ліжками, в кошиках для шитва, в банках із
фарбами, - але врешті-решт офіційно засвідчила, що всі в’язниці дійсно зачинені,
в країні панує лад і спокій, немає ніяких доказів того, що тут порушувалися чи
порушуються, внаслідок якихось протизаконних дій або ж навпаки - бездіяльності,
права людини, - “спіть спокійно, генерале!” - і вони поїхали, а він помахав їм
з вікна вишитою хустинкою, полегшено зітхнувши при думці, що покінчив з цим раз
і назавжди: “бувайте, бовдури, попутного вам вітру й щасливого плавання, справі
кінець!” - але генерал Родріго де Агіляр нагадав йому, що справі ще аж ніяк не
кінець: “діти ж залишилися, мій генерале!” - і