він стукнув себе по лобі: “от дідько, я ж зовсім забувся! що ж його
робити з дітьми?” Щоб не сушити собі довго голови - “потім щось придумаю
краще!” - - він наказав перевезти дітей із сельви, де їх ховали, в провінцію,
де постійно йдуть дощі, “зате немає цього клятого вітру, який розноситиме їхні
голоси”, де так мокро, що звірі гниють живцем, а слова обростають мохом - от
вільгості, де восьминоги плавають поміж дерев: він наказав перевезти їх в
андські печери, де завжди стоїть туман, щоб ніхто не дізнався, де вони; наказав
переміщувати їх з похмурих гнилих листопадів у спекотні захмарні люті, щоб
ніхто не взнав, у якому вони часі; він посилав їм хіну та вовняні ковдри, коли
дізнався, що їх трусить лихоманка, бо вони простояли багато днів по шию в воді,
ховаючись на рисових полях від аеропланів Червоного Хреста; він наказав
забарвити в червоний колір сонячні промені та сяйво зірок, щоб вилікувати дітей
від скарлатини; він наказав обпилювати їх з повітря інсектицидами, щоб їх не
пожерла тля платанових гаїв; він засипав їх дощами з карамельок та снігами з
морозива, літаки скидали для них на парашутах різдвяні іграшки, щоб діти були
вдоволені, доки він знайде якесь чудове рішення щодо їхньої дальшої долі; він
думав про них, аж поки ця думка не вивітрилася благополучно з його поганої вже
пам’яті, і він забув про них, і занурився в скорботну драговину нескінченних,
одноманітних безсонних ночей; одного вечора, зачувши дев’ять металевих ударів,
він познімав з карнизів президентського палацу курей, що примостилися там
спати, відніс їх до курника, і ще не встиг перелічити всіх курей на сідалах,
коли увійшла птахівниця-мулатка й почала збирати знесені за день яйця; на нього
війнуло її гарячим юним палом, він почув, як зашелестіла білизна, і кинувся на
жінку, - “обережніше, генерале, - прошепотіла вона, затремтівши, - поб’єте
яйця!..” - “хай собі б’ються до дідька!” - відказав він і одним махом повалив
її додолу, знемагаючи від бажання втекти світ за очі з цього вівторка,
запаскудженого зеленим послідом сонних курей, послизнувся й стрімголов полетів
у примарну безодню запаморочення, крізь струмки поту й віддих сильної жінки, і
брехливі обіцянки забуття; він падав, залишаючи за собою дзенькітливий слід
летючої зірки, своєї золотої остроги, сморід надсадного сопіння нетерплячого
коханця, своє собаче скавуління; завмираючи від щемливого жаху буття, він летів
у прірву крізь безгучні перекоти грому й миттєві спалахи блискавиць смерті, -
але на дні безодні його чекала та ж сама загиджена долівка курятника, безсонна
дрімота курей, стурбована мулатка у вимазаному жовтками платті, яка звелася,
нарікаючи: “от бачите, генерале, я ж вам казала, що яйця поб’ються!” - він,
насилу стримуючи лють після ще одного кохання без кохання, пробурчав:
“запам’ятай, скільки їх там побилось, я вирахую з твоєї платні!” - і пішов; о
десятій він зайшов до корівника та оглянув ясна своїм коровам; зазирнувши у
вікно барака, де жили його наложниці, побачив на підлозі породіллю, що
корчилася з болю, - повитуха саме приймала дитину, це був хлопчик, навколо шиї
в нього навинулася пуповина: “як ми назвемо його, мій генерале?” - “як самі
хочете”, - відказав він; об одинадцятій, як завжди, він перелічив вартових,
перевірив замки, накрив ганчір’ям клітки з птахами і погасив світло; пробило
дванадцять - країна була спокійна, світ спав, і він теж побрів у спальню крізь
темінь та миготіння миттєвих світанків - спалахів маяка; він повісив лампу - на
випадок нагальної втечі, заперся на три замки, три засуви і три защіпки, всівся
на свій переносний стільчак і, по крапельці видушуючи з себе сечу, почав
пестити свою безжалісну дитину, свою грижу, аж поки не зацитькав її і вона
заснула в його руці, біль нарешті затих, - але за якусь мить повернувся знову,
коли повів вітру з далекої селітрової пустелі заніс у вікно спальні відгомін
пісні, яку співало безліч ніжних, лагідних голосів, пісні про лицаря, “що пішов
на війну та в чужу сторону, ой леле, ми з походу того виглядали його на баскому
коні, а його з чужини принесли у труні, ой леле!..” - хор був такий
незчисленний і далекий, що можна було заснути, сказавши собі, що це співають
зірки, але він схопився, розлючений: “досить! к чорту! - зарепетував він, - або
я, або вони!..” - і виявилося, що вони, бо ще до сходу сонця він наказав
посадити дітей на баржу з цементом і випровадити - “хай собі співають!” - за
межі територіальних вод, де баржу було підірвано динамітом, отож діти навіть не
встигли відчути болю, вони все ще співали; а коли до нього з’явилися ті троє
офіцерів, які вчинили цей злочин, і доповіли: “ваш наказ виконано, мій
генерале!” - він підвищив їх у званні відразу на два чини та нагородив медалями
“За вірну службу”, а потім наказав розстріляти їх, як звичайних злочинців, “бо
є накази, які можна віддавати, але не можна виконувати, чорти б вас узяли!
бідолашні діти!..” Такі суворі випробування зміцнили в ньому давню
переконаність: найлютіший ворог - довірливість - сидить у тобі самому, адже ті,
кого він сам озброював та звеличував, щоб вони були опорою його режиму, рано чи
пізно обпльовували руку, яка їх годувала; він знищував їх одним ударом, а на
їхнє місце витягав на світ божий інших, - той, хто ще вчора був ніщо, одержував
з його ласки найвище звання, він навмання тикав пальцем: “ти - капітан, ти -
полковник, ти - генерал, решта всі - лейтенанти! якого вам ще дідька треба?”;
він стежив, як вони товстішають у своїх мундирах, аж шви тріщать, а потім губив
їх з очей, поки якась несподіванка, от як ця історія з двома тисячами незаконно
затриманих дітей, не допомагала йому виявити зраду - і не кого-небудь, а всього
верховного командування збройних сил, “які здатні тільки молоком обпиватися, а
як почнеться веремія, - тільки й уміють, що накласти в миску, з якої перед цим
їли! а я ж усіх вас спородив, чорти б вас ухопили, сотворив зі свого ребра, дав
вам і хліб, і шану!” - та все ж він не мав ані хвильки спокою, рятуючись від
їхнього властолюбства, догоджаючи їхнім амбіціям, найнебезпечніших він тримав
ближче до себе, щоб легше було слідкувати за ними, а не таких спритних відсилав
у прикордонні гарнізони; це через них він згодився на окупацію країни морськими
піхотинцями, а не задля того, щоб боротися з жовтою лихоманкою, як написав
посол Томпсон в офіційному комюніке, і не для того, щоб вони захистили його від
народного гніву, як запевняли політичні вигнанці: “я хотів, щоб наших
військових навчили бути порядними людьми, то вони справді вивчилися - почали
ходити в черевиках, підтиратися папером та користуватися презервативами, тільки
й усього! зате мене грінго надоумили організувати паралельні служби, щоб
розпалити суперництво між офіцерами, придумали для мене управління національної
безпеки, генеральне бюро розслідувань, державний департамент охорони
громадського порядку і ще стільки різних штук, що я й сам ніяк не запам’ятаю,
як вони називаються!” - то все були ідентичні органи, які він тільки видавав за
різні, щоб спокійніше жити серед вирування пристрастей, вселяючи офіцерам
кожної з цих служб певність, що всі інші стежать за ними; він постачав казарми
порохом, до якого був намішаний прибережний пісок; сьогодні говорив одне, а
завтра - інше, заплутував усіх так, що ніхто не знав до пуття його справжніх
намірів; та все ж вони повставали, і він вривався до казарм з піною на губах,
репетуючи: “геть, боягузи, тут командую я!” - і офіцери, які щойно влаштовували
стрільби по його портретах, заклякали на місці, розгублені; “негайно
роззброїти!” - кричав він, і стільки владного гніву було в його голосі, що вони
самі складали зброю; “геть уніформу! це одяг для справжніх мужчин!” - і вони
скидали мундири; коли збунтувалася казарма Святого Ієроніма, він зайшов туди
сам, без охорони, через головні ворота, ледве тягнучи свої величезні хворі
старечі ноги, пройшов між двома шеренгами заколотників, які виструнчилися,
віддаючи честь своєму головнокомандуючому, увійшов беззбройний до штабу, де
засідало командування повсталих, і, не тямлячи себе з люті, владно гаркнув:
“ану - всі пиками на підлогу, виродки!” - і дев’ятнадцять штабних офіцерів
полягали ницьма на підлогу; їх возили селищами побережжя, змушуючи їсти землю,
щоб усі бачили, чого варт військовий без форми: “сучі діти!” - в гаморі
збудженої казарми йому чулися власні рішучі накази: розстріляти в спину всіх
призвідців бунту, а їхні трупи повісити за ноги просто неба, виставити напоказ,
- хай усі дивляться, що буде з тим, хто посміє плюнути в бога, - “бандюги!”; та
все ж колотнеча на цьому не припинялася, криваві чистки допомагали не надовго,
і досить було найменшої його необачності, щоб зно