сторону, ой леле, ми з походу того виглядали його на баскому
коні, а його з чужини принесли у труні, ой леле!..” - хор був такий
незчисленний і далекий, що можна було заснути, сказавши собі, що це співають
зірки, але він схопився, розлючений: “досить! к чорту! - зарепетував він, - або
я, або вони!..” - і виявилося, що вони, бо ще до сходу сонця він наказав
посадити дітей на баржу з цементом і випровадити - “хай собі співають!” - за
межі територіальних вод, де баржу було підірвано динамітом, отож діти навіть не
встигли відчути болю, вони все ще співали; а коли до нього з’явилися ті троє
офіцерів, які вчинили цей злочин, і доповіли: “ваш наказ виконано, мій
генерале!” - він підвищив їх у званні відразу на два чини та нагородив медалями
“За вірну службу”, а потім наказав розстріляти їх, як звичайних злочинців, “бо
є накази, які можна віддавати, але не можна виконувати, чорти б вас узяли!
бідолашні діти!..” Такі суворі випробування зміцнили в ньому давню
переконаність: найлютіший ворог - довірливість - сидить у тобі самому, адже ті,
кого він сам озброював та звеличував, щоб вони були опорою його режиму, рано чи
пізно обпльовували руку, яка їх годувала; він знищував їх одним ударом, а на
їхнє місце витягав на світ божий інших, - той, хто ще вчора був ніщо, одержував
з його ласки найвище звання, він навмання тикав пальцем: “ти - капітан, ти -
полковник, ти - генерал, решта всі - лейтенанти! якого вам ще дідька треба?”;
він стежив, як вони товстішають у своїх мундирах, аж шви тріщать, а потім губив
їх з очей, поки якась несподіванка, от як ця історія з двома тисячами незаконно
затриманих дітей, не допомагала йому виявити зраду - і не кого-небудь, а всього
верховного командування збройних сил, “які здатні тільки молоком обпиватися, а
як почнеться веремія, - тільки й уміють, що накласти в миску, з якої перед цим
їли! а я ж усіх вас спородив, чорти б вас ухопили, сотворив зі свого ребра, дав
вам і хліб, і шану!” - та все ж він не мав ані хвильки спокою, рятуючись від
їхнього властолюбства, догоджаючи їхнім амбіціям, найнебезпечніших він тримав
ближче до себе, щоб легше було слідкувати за ними, а не таких спритних відсилав
у прикордонні гарнізони; це через них він згодився на окупацію країни морськими
піхотинцями, а не задля того, щоб боротися з жовтою лихоманкою, як написав
посол Томпсон в офіційному комюніке, і не для того, щоб вони захистили його від
народного гніву, як запевняли політичні вигнанці: “я хотів, щоб наших
військових навчили бути порядними людьми, то вони справді вивчилися - почали
ходити в черевиках, підтиратися папером та користуватися презервативами, тільки
й усього! зате мене грінго надоумили організувати паралельні служби, щоб
розпалити суперництво між офіцерами, придумали для мене управління національної
безпеки, генеральне бюро розслідувань, державний департамент охорони
громадського порядку і ще стільки різних штук, що я й сам ніяк не запам’ятаю,
як вони називаються!” - то все були ідентичні органи, які він тільки видавав за
різні, щоб спокійніше жити серед вирування пристрастей, вселяючи офіцерам
кожної з цих служб певність, що всі інші стежать за ними; він постачав казарми
порохом, до якого був намішаний прибережний пісок; сьогодні говорив одне, а
завтра - інше, заплутував усіх так, що ніхто не знав до пуття його справжніх
намірів; та все ж вони повставали, і він вривався до казарм з піною на губах,
репетуючи: “геть, боягузи, тут командую я!” - і офіцери, які щойно влаштовували
стрільби по його портретах, заклякали на місці, розгублені; “негайно
роззброїти!” - кричав він, і стільки владного гніву було в його голосі, що вони
самі складали зброю; “геть уніформу! це одяг для справжніх мужчин!” - і вони
скидали мундири; коли збунтувалася казарма Святого Ієроніма, він зайшов туди
сам, без охорони, через головні ворота, ледве тягнучи свої величезні хворі
старечі ноги, пройшов між двома шеренгами заколотників, які виструнчилися,
віддаючи честь своєму головнокомандуючому, увійшов беззбройний до штабу, де
засідало командування повсталих, і, не тямлячи себе з люті, владно гаркнув:
“ану - всі пиками на підлогу, виродки!” - і дев’ятнадцять штабних офіцерів
полягали ницьма на підлогу; їх возили селищами побережжя, змушуючи їсти землю,
щоб усі бачили, чого варт військовий без форми: “сучі діти!” - в гаморі
збудженої казарми йому чулися власні рішучі накази: розстріляти в спину всіх
призвідців бунту, а їхні трупи повісити за ноги просто неба, виставити напоказ,
- хай усі дивляться, що буде з тим, хто посміє плюнути в бога, - “бандюги!”; та
все ж колотнеча на цьому не припинялася, криваві чистки допомагали не надовго,
і досить було найменшої його необачності, щоб знову опинитися в щупальцях цієї
потвори, яку він, здавалось, вивів до ноги, - і яка знову й знову плодилася під
дахом його влади, в захистку вимушених привілеїв, з тих окрушин прав та
довір’я, що ними він хоч-не-хоч мусив наділяти найвідважніших офіцерів, адже не
міг утриматися без них, - хоч і з ними теж важко було утриматися, він був
приречений все життя дихати повітрям, від якого задихався, - “де ж у дідька
справедливість?!” - і хіба ж можна було стерпіти “ці вічні напади наївності в
мого вірного друга Родріго де Агіляра, який зайшов до мого кабінету, ну, просто
вмираючи од цікавості, так йому кортіло взнати, що сталося з тими двома
тисячами дітей, що про них увесь світ каже, нібито ми втопили їх у морі”, - і
він, не змигнувши оком, відказав: “не вірте підлій брехні зрадників, друже,
діти ростуть собі з ласки божої, я чую щоночі, як вони співають десь там”, - і,
описавши рукою широке коло, вказав на якусь невизначену точку всесвіту; він
збив з пантелику самого посла Еванса, відповівши йому незворушно: “я не
розумію, про яких дітей ви мене питаєте, якщо делегат вашої ж таки країни на
засіданні Ліги Націй заявив публічно, що всі діти живі й здорові і ходять до
школи? от напасть!” - але навіть він був безсилий запобігти лихові, коли його
розбудили серед ночі й доповіли: “мій генерале, збунтувалися два найбільших
гарнізони, а також Графська казарма - за два квартали від президентського
палацу! очолює заворушення генерал Бонівенто Барбоса, в нього півтори тисячі до
зубів озброєних солдат; зброю їм постачали контрабандою консули, що підтримують
опозицію; тут нічого пальця смоктати, мій генерале! тепер ми вже точно полетимо
під три чорти!..” Раніше цей вибух вулкана розбудив би в ньому жадобу ризику, а
нині він краще, ніж будь-хто, знав тягар своїх літ: у ньому вже ледве стачало
сили волі, щоб зносити внутрішні руйнування свого організму; зимовими вечорами
він не міг заснути, не втихомиривши пестощами й колисанками - “спи, моє дитя!”
- ниючого болю грижі; в нього аж серце заходилося, коли він вичавлював із себе
по краплині свою душу, наче крізь якийсь фільтр, геть позабиваний пліснявою за
стільки самотніх годин, які він просиджував щоночі на стільчаку; його давно вже
зраджувала пам’ять, і він не знав точно, хто що робить і хто чим дише, - такий
був його талан у цій жалюгідній оселі, яку він залюбки поміняв би на іншу,
якнайдалі звідси, в першому-ліпшому індіанському селищі, де б він міг спокійно
доживати свого віку, де ніхто б і не здогадувався, що це він був незмінним
президентом вітчизни протягом стількох нескінченно довгих років, що й сам
загубив їм лік; а проте генерал Родріго де Агіляр, коли прийшов до нього як посередник,
щоб знайти якийсь прийнятний компроміс із заколотниками, побачив перед собою не
того недоумкуватого діда, який спав на аудієнціях, а готового до бою бізона, -