його колишнього, і він відрізав, не замислюючись; “я не піду зі свого посту, про це не
може бути й мови!” - хоч мова йшла не про те, йти чи не йти: “всі проти нас,
мій генерале, навіть церква!” - “ні, церква з тим, у кого влада!” - заперечив
він; “генерали з верховного командування засідають уже дві доби, але так і не
дійшли згоди!” - “дурниці, - сказав він, - ти сам побачиш, що вони вирішать, як
тільки дізнаються, хто їм більше заплатить!” - “вожаки цивільної опозиції
врешті-решт скинули маску й підбурюють людей, вже не криючись, просто на
вулицях!” - “ага, тим краще, повісьте їх по одному на кожен ліхтар Військової
площі, щоб усі знали, хто тут господар!” - “але це неможливо, мій генерале, з
ними народ!” - “брехня, - відказав він, - народ зі мною, і мене звідси хіба що
мертвого винесуть, ясно?!” - і він грюкнув кулаком по столу, як робив це
завжди, приймаючи остаточне рішення, і пішов собі спати, а коли прокинувся
вранці, - час уже було доїти корів, - то побачив, що конференц-зал став схожий
на якийсь смітник: виявляється, повстанці з Графської казарми закидали палац
камінням і вогняними кулями, всі вікна в східній галереї були побиті,
перелякана челядь усю ніч гасила вогонь: “ми цілісіньку ніч не спали, мій
генерале, бігали то туди, то сюди з ковдрами та водою, бо вогонь займався
скрізь, де й подумати не можна!” - але він не дуже дослухався: “я ж вам казав -
не зважайте!” - бурчав, ледве тягнучи свої здоровенні ноги мерця засипаними
попелом коридорами, ступаючи по обгорілому лахміттю килимів та гобеленів, -
“вони сказали, що це ще не все, - повідомили його, - вогняні кулі, мовляв, - це
тільки попередження, а далі буде справжній обстріл, мій генерале!” - але він,
ні на кого не дивлячись, вийшов у сад, наслухаючи, як у вранішній млі з тихим
шерехом розтуляються троянди та навперебій кукурікають півні, розбуджені вітром
з моря; “то що ж нам діяти, мій генерале?..” - “я вам сказав - не зважайте!
якого ще дідька!” - і він за звичкою пішов прослідкувати, як там доїтимуть
корів, отож трохи згодом повстанці з Графської казарми побачили біля своїх
воріт запряжений мулами віз, - як і щоранку, їм привезли шість бочок молока з
президентської ферми; на козлах сидів той самий, що й завжди, візник, він
гукнув їм: “генерал посилає вам молоко, хоч ви й плюєте на руку, яка вас
годує!” - він прокричав це так простодушно, що генерал Бонівенто Барбоса
дозволив своїм солдатам забрати молоко, - з умовою, що спочатку візник скуштує
його сам, щоб знати, чи воно не отруєне; залізні ворота казарми відчинилися, й
півтори тисячі заколотників побачили з внутрішніх балконів, як віз виїхав на
середину брукованого двору й зупинився там, побачили ординарця, котрий виліз на
козли з кухлем та ополоником у руках, щоб узяти молока на пробу, побачили, як
він відкрив першу бочку, побачили, як його підхопила ефемерна хвиля сліпучого
спалаху, - та й не побачили вже більше нічого навік-віків у вулканічному
полум’ї похмурої жовтої будівлі, чиї руїни, між яких потім уже не виросло
жодної квітки, на якусь мить зависли в повітрі від страхітливого вибуху шести
бочок динаміту. “Ну, от і все...” - зітхнув він у своєму палаці, здригнувшись
од вибухової хвилі, яка зруйнувала ще чотири будинки поблизу казарми й геть
побила весільні сервізи в шафах усіх осель, аж до найвіддаленіших околиць
міста: “ну, от і все...” - зітхнув він, коли фургони для сміття вивезли з двору
портової фортеці трупи вісімнадцяти офіцерів, котрих розстріляли, вишикувавши у
дві шеренги, щоб заощадити патрони; “ну, от і все...” - зітхнув він, коли
генерал Родріго де Агіляр, виструнчившись, доповів йому, що в’язниці знову
переповнені політичними в’язнями; “ну от і все...” - зітхнув він, зачувши
урочисту музику, калатання радісних дзвонів, лускіт святкових петард, які
сповіщали, що настає нове сторіччя миру і спокою; “ну, от і все, чорти б його
побрали, кінець веремії!” - сказав він, і такий був певний у цьому, так
безтурботно нехтував особистою безпекою, що якось уранці, повертаючись з
корівні, був зраджений своїм інстинктом і не встиг вчасно помітити
лжепрокаженого, який виріс із-за трояндових кущів, заступивши йому дорогу;
занадто пізно розгледів