він крізь
жовтневу мряку, як блиснув револьвер, - тремтячий вказівний палець уже натискав
на курок, коли він, випнувши груди й
широко розпростерши руки, закричав: “сміливіше, боягузе, сміливіше!” - вражений
тим, що його смерть прийшла зовсім не так, як було йому роковано, як він ясно
бачив сам, на власні очі, у віщих водах; “стріляй, якщо ти мужчина!” - крикнув
він, і нападник на якусь мить завагався, губи в нього пересохли, рішучість
ослабла, - і тоді він щосили зацідив
йому в вухо, збив з ніг і вже лежачого нещадно вдарив у зуби, наче довбешкою,
і, немов з того світу, почув тупіт охорони, яка збігалася звідусіль на його
крик, побачив сині спалахи п’яти блискавиць - то нападник п’ять разів підряд
вистрілив собі в груди, щоб не потрапити живим до страшних рук катів з
президентської охорони; він переступив через скорчене в кривавій калюжі тіло і,
заглушуючи своїм громовим голосом гамір переполоханого дому, наказав
четвертувати труп, зробити з нього в’ялене м’ясо і виставити, - “щоб для інших
була наука!” - засолену голову на Військовій площі, праву ногу на східному
кордоні, в Санта-Марія-дель-Алтар, ліву - на крайньому заході, в селітровій
пустелі, одну руку - на плоскогір’ї, другу - в сельві, а шматки тулуба
підсмажити на свинячому салі й виставити по всіх усюдах на сонце, хай лежить аж
поки самі кості не зостануться, щоб кожен у цьому триклятому борделі
негритянському знав, що буде з тим, хто піднімає руку на свого батька; все ще
зелений від люті, він пройшов повз трояндові кущі, які президентська охорона
очищала багнетами від прокажених: “ану, покажіться, бандюги!”; піднявся
сходами, розштовхуючи носаками паралітиків: “ану, кажіть, хто вас на світ
привів, од кого ваші матері понесли, сучі ви сини!”; прогупотів коридорами,
волаючи: “геть з дороги, коли йде володар, чорти б вас побрали!” - той крик на
смерть перелякав урядовців та нахабних лакуз, які тільки-но почали прославляти
безсмертного, а він біг далі, лишаючи за собою розжарену лавину - своє сопіння;
наче прудка блискавка, промчав через конференц-зал, ускочив до своєї спальні,
заперся на три замки, три засуви й гри защіпки і самими кінчиками пальців
скинув з себе загиджені штани. Він не мав спокійної хвилини, вистежуючи свого
потаємного ворога, того самого, хто дав револьвер лжепрокаженому: нутром своїм
чув, що ворог цей - десь поруч, такий близький йому, що знає навіть тайники, де
він ховає мед; це його очі підглядають у замкові щілини, а вуха стирчать зі
стік завжди і всюди, - “як мої портрети!..” - про його всюдисущість нагадувало
свистіння січневих пасатів і млосний подих жасмину в душні ночі; цілими
місяцями ворог переслідував його в кошмарах безсоння, моторошно човгаючи своїми
примарними ногами, чигаючи на нього в найпотаємніших закапелках темного дому, -
аж поки не матеріалізувався одного вечора за грою в доміно, і коли