він побачив руку, яка неквапно поклала
кісточку “дубль-п’ять”, закінчивши гру, внутрішній голос підказав йому, що це і
є рука зрадника: “а чорти б тебе взяли, оце ж бо вона!..” - подумав він і,
збентежений, підвів голову, і в сяйві, яке лилося згори від лампи, побачив прекрасні
очі свого вірного, щирого друга, генерала артилерії Родріго де Агіляра: “оце
так-так!.. мій кревний побратим, моя опора й підмога!.. ні, цього не може
бути!..” - болісно думав він, розгадуючи аж тепер усі ті підступи та брехні, що
ними його обплутували роками, аби тільки приховати страшну правду: його
найдорожчий друг продався спритним політикам, - а він же сам, сподіваючись мати
з того користь, повитягав їх усіх із найглухіших задвірків війни за федерацію,
дав їм багатство й нечувані привілеї, дозволив їм використовувати, як
заманеться, себе самого, аж поки вони не піднеслися так, що старій
аристократії, зметеній з дороги нездоланним вітром ліберального руху, навіть не
снилося, - “якого ще дідька? а їм усе було мало, вони захотіли посісти місце
божого обранця, вони захотіли стати мною, виродки!..” - і допомагала їм у цьому
така розумна та навдивовижу обачна людина - той, хто користувався найбільшим його довір’ям і необмеженою владою,
єдиний, від кого він брав папери на
підпис: спочатку вислуховував, як звучатиме новий його указ чи закон, вказував, що треба виправити і, замість
підпису, прикладав до паперів палець та ставив державну печатку перснем, що
зберігався у сейфі, код якого знав тільки в і н один; “ось, маєте, друже, -
примовляв він, повертаючи підписані таким чином папери, - тепер можете
підтиратися ними”, - а вийшло так, що генерал Родріго де Агіляр зумів
установити всередині його влади свою
власну систему влади, таку ж необмежену та прибуткову, - “але й цього йому було
замало, отож він тишком-нишком почав готувати заколот у Графській казармі, а
допомагав йому в цьому посол Нортон, його друзяка, з яким вони провідували
голландських повій, його вчитель фехтування, котрий привіз для заколотників
зброю в бочках з- під норвезької тріски - контрабандою, скориставшись тим, що
дипломати не платять мита, - а сам лестив мені за партією в доміно, та все
запевняв, що ніде немає, мовляв, такого дружнього, такого справедливого,
взірцевого уряду, як мій; це вони вклали револьвер у руку лжепрокаженого -
разом із п’ятдесятьма тисячами песо, розрізавши спочатку всі банкноти надвоє,
ми відкопали ці половинки при обшуці в домі злочинця, а ті половинки, що їх
бракувало, повинен був йому вручити після мого вбивства мій щирий друг, - ти
чуєш, матусю, що діється на світі?.. а коли в них із цим не вийшло, то вони
поклали собі прибрати мене, не проливаючи крові: генерал Родріго де Агіляр
заходився збирати свідчення, буцімто я ночами не сплю, а тиняюся темним палацом
та розмовляю з вазами або портретами героїв і архієпископів; буцімто я ставлю
термометри коровам та годую їх фенацетином, щоб збити температуру; буцімто я
звелів побудувати мавзолей для адмірала, якого й на світі нема, він, мовляв,
мені в гарячці привидівся, - а я на власні очі бачив три каравели, які кинули
якір у морі просто перед моїм вікном; вони кажуть, що я розтринькав державну
скарбницю, накуповуючи всіляких хитромудрих приладів, та ще й вимагав, щоб
астрономи порушили лад у всій сонячній системі, аби лише потішити королеву
краси, яка теж, мовляв, існувала тільки в моїй божевільній уяві; вони кажуть,
що в один із нападів старечого недоумства я наказав посадити дві тисячі дітей
на баржу з цементом і підірвати її в морі, матусю!..” - “ви тільки подумайте,
от сучі сини!..” - і на основі цих свідчень генерал Родріго де Агіляр та всі
офіцери штабу президентської охорони вирішили помістити його в притулок для знаменитих старих, у дім над скелями, - це мало
статися опівночі першого березня, під час традиційної щорічної вечірки на честь
Святого ангела-оборонця, заступника всіх охоронців, - “себто за якихось три
дні, мій генерале, уявіть собі!” - проте, незважаючи на неминучість лиха та на
масштаби змови, він жодним порухом своїм не виказав, що знає щось про заколот,
а в призначений час, як і щороку, зустрічав гостей, офіцерів своєї особистої
охорони, посадив їх за банкетний стіл і запропонував їм випити аперитиву, поки
не прибуде генерал Родріго де Агіляр, щоб підняти головний тост; він розмовляв
з ними, сміявся разом з усіма, а офіцери раз у раз позирали на годинники,
притуляли їх до вуха, підкручували, - була вже за п’ять дванадцята, та генерал
Родріго де Агіляр і досі не прийшов; зробилося жарко, наче в корабельному
казані, в зачиненій наглухо залі пахло квітами - гладіолусами, тюльпанами,
свіжими трояндами; хтось відчинив вікно, - “ми всі передихнули, поглянули на
годинники; легенький бриз заніс у вікно ніжний запах святкової страви; всі ми
спітніли, крім нього, всім нам було соромно дивитися в широко розплющені очі
цієї старезної тварини, котра, блимаючи, дивилася на кас із якогось свого
простору, з іншої епохи” , - “за ваше здоров’я!” - сказав він, підіймаючи
фатальною, схожою на зів’ялий ірис, рукою свій келих, яким він цокався цілий
вечір, так ні разу й не пригубивши; і ось у тиші останньої прірви почулися
утробні звуки годинникових механізмів - било дванадцяту, а генерал Родріго де
Агіляр не йшов; хтось спробував підвестися: “дозвольте?..” - але так і
закам’янів на місці під його нищівним
поглядом, і всі відчули, що нікому не вільно ні поворухнутися, ані дихнути, -
не вільно жити без його на те
дозволу: нарешті пробило дванадцять, і завіса піднялася, і з’явився славетний
генерал Родріго де Агіляр на срібній таці: він лежав, простягнувшись на повен
зріст, обкладений з усіх боків цвітною капустою та лавровим листям, приправлений
спеціями, підрум’янений в печі, обряджений в парадний мундир з п’ятьма золотими
підвісками, з незліченними нашивками за хоробрість на порожньому рукаві, з
чотирнадцятьма фунтами медалей на грудях та стеблиною петрушки в роті, отож,
розрізавши, його можна було подавати до столу на дружній вечірці; гості
закам’яніли від жаху: “не дихаючи, ми дивилися, як вишукано його розрізають та
ділять на порції”, - і коли перед кожним у тарілці лежала однакова порція
міністра оборони, нафаршированого кедровими горішками та пахучими травами, в і
н подав команду починати: “смачного, сеньйори!”