йому про це? - ха-ха-ха! - проте в ту пору йому було вже байдуже до
таких балачок, він навряд чи й розібрав би, правда це чи брехня, бо ніхто, крім
нього, не знав тоді, що в пам’яті його зосталися тільки окремішні уламки з руїн
минулого; один, як перст, глухий, як дзеркало, він насилу тягнув свої важкі
немічні ноги через похмурі кабінети, - в котромусь із них хтось у сюртуці, з
накрохмаленим комірцем, помахав йому білою хустинкою, подаючи якийсь загадковий
знак, - “прощавай!” - сказав він, і помилка стала законом: віднині службовці
повинні були вставати з білою хустинкою, побачивши його, вартові в коридорах,
прокажені між троянд махали білими хустинками, коли він проходив повз них:
“прощавайте, мій генерале, прощавайте!” - та він їх не чув, він не чув нічого з
часів безпросвітної жалоби за Летісією Насарено, коли йому почало здаватися, що
його пташки спали з голосу від гучного співу, і він годував їх медом зі своїх
тайників, закапував їм у дзьоби піпеткою краплі, - щоб. краще співали, і сам
виспівував для них старих пісень: “пресвітлий місяченьку!” - виводив він, не
здогадуючись, що це не пташки губили свій голос, а він чув дедалі гірше й
гірше, і нарешті якоїсь ночі звичне дзижчання в його вухах обірвалося, щезло, -
і тепер до нього ледве долинали тужні прощальні зойки примарних кораблів,
заблуканих в імлі влади; йому вчувався свист уявного вітру, гомін пташок, які
співали в ньому, втішаючи його в глухій безодні мовчання справжніх пташок. Мало
хто мав тоді право заходити до урядового палацу, де його можна було побачити в
плетеному кріслі-гойдалці, коли він перечікував післяполудневу спеку в затінку
під навісом з квітів, розстебнувши кітель, знявши шаблю та триколірного, як
державний стяг, пояса, скинувши чоботи й зоставшись у пурпурових шкарпетках -
папа римський прислав йому дванадцять дюжин таких шкарпеток зі своїх власних
панчішних майстерень; часто дівчатка з сусідньої школи, видершись на задні
стіни огорожі, що не так строго охоронялися, дивились, як він куняє у своїй
безсонній дрімоті, блідий, з листям цілющих рослин, поналіплюваним на скроні,
посмугований промінням, яке пробивалося крізь накриття, - він нагадував їм рибу
мантарайю, що блаженно вивернулася догори черевом на дні водойми; “гей, старий
пень!” - гукали вони, а він насилу розрізняв їх за хистким струмуванням юги,
усміхався їм, привітно махаючи рукою без атласної рукавички, але зовсім не чув
їхніх голосів; до нього долинав дух баговиння, запах креветок, що його приносив
морський вітрець, він відчував, як кури дзьобають йому пальці на ногах, але не
чув переливчастого грому цикад, не чув дівчаток, - не чув нічого. Єдине
зв’язувало його тоді з навколишнім світом - декілька окремішніх спогадів про
минулу велич; тільки вони підтримували в ньому життя, коли він відсторонився
від державних справ і бездумно витав у хмарах влади; тільки завдяки їм він
опирався спустошливому подиху своєї старості, коли в вечірніх сутінках блукав
безлюдним палацом, ховався в порожніх кабінетах, відривав від доповідних
записок чисті поля та нотував на них своїм вишуканим почерком рештки останніх
споминів, що рятували його від смерті; якось уночі він написав: “я - святий
Захарій”, - потім прочитав це речення при перебіжному світлі маяка, перечитував
його ще й ще, аж поки бозна-скільки разів повторене ім’я не здалося йому
далеким і чужим, - “якого дідька, - подумав він, подерши папірець на клаптики,
- я - це я!” - і написав на іншій смужці паперу, що йому сповнилося сто років
тоді, коли вдруге з’явилася комета, - хоч і не був певний, чи це так, не
пам’ятав, скільки разів бачив комету; ще на одному клапті паперу, трохи
більшому, він написав: “слава пораненим на полі бою, слава вірним воїнам,
полеглим від рук ворожих”, - цю фразу він пам’ятав ще з тих часів, коли
записував усе, що думав і що знав; він написав на шматку картону: “паскудити заборонено!”
- і пришпилив цей напис на дверях убиральні, в якій, зазирнувши випадково,
застукав за рукоблудством одного з вищих офіцерів; він записував ту дещицю, яка
ще трималася в пам’яті, - хотів бути певним, що ніколи того не забуде: “Летісія
Насарено, - писав він, - моя єдина і законна дружина”, - ця жінка навчила його
читати й писати, коли він був уже зовсім старий, і, як не силкувався він тепер
воскресити її образ, побачити її святково вбрану, з триколірною, наче державний
стяг, парасолькою від сонця, із сріблястим коміром з песців, у хутрах першої
дами, - згадувалась вона йому тільки голою, коли в післяполудневу спеку лежала
під білою запоною від москітів; він пригадував “ліниву нерухомість твого
податливого білого тіла, дзижчання електричного вентилятора, твої тугі груди,
твій сучий запах, запах їдкого поту, - від одного доторку твоїх жорстоких
чернечих рук тьмяніло золото, скисало молоко, в’янули квіти, - зате які були
чудові ті руки в коханні!” - адже тільки вона домоглася неможливого: “скинь
чоботи, бо забрудниш мої голландські простирадла”, - і він їх скидав, - “зніми
ремені, ти мене пораниш цими пряжками”, - і він їх знімав, - “зніми шаблю та
бандаж, зніми все, любий, а то я не відчуваю тебе”, - і він знімав усе: “тільки
заради тебе!” - чого не робив зроду-віку для жодної жінки, ні раніше, ні після
Летісії Насарено, “моєї єдиної і законної любові”, - зітхав він і записував
свої зітхання на відірваний від доповідних записок пожовтілих клаптиках паперу,
а потім згортав їх, ніби самокрутки, і ховав по всьому палацу, розтикаючи в
найпотаємніші криївки, де тільки він один міг розшукати їх, щоб пригадати, хто
такий він сам, коли вже не пам’ятатиме нічого; ті папірці так і пролежали в
його схованках, ніхто не знайшов їх і тоді, коли навіть образ Летісії Насарено
вислизнув у стічні труби його пам’яті, і непорушним зостався тільки спомин про
його матір, Бендісьйон Альварадо, про її останні вечори в особняку: вмираюча
мати скликала курей, підтрушуючи в мисці маїсове зерно, щоб син не помітив, що
вона помирає; як і раніше, вона приносила йому фруктову воду до гамака під
тамариндами, щоб він не здогадався, що вона ледве дихає від болю; його мати,
яка зачала його сама, народила його сама, а тепер сама гнила живцем, аж поки її
самотні муки не пересилили гордість, і вона попросила сина: “поглянь-но, що там
у мене на спині, чого мені так пече, мов жариною, просто сил нема!..” - вона
стягла з себе сорочку, і він, жахнувшись, побачив її спину, роз’їдену гнійними
виразками: у смердючому м’ясі лопалися малесенькі бульбашки - перші личинки
червів. “То були погані часи, мій генерале, коли не існувало державної
таємниці, про яку не дізналася б громадськість, чи наказу, який би ретельно
виконувався”, - так стало з тих пір, коли на святковий стіл був поданий
вишукано зготований труп генерала Родріго де Агіляра; але