йому було байдуже до всього на світі, його не турбували труднощі
влади в ці гіркі місяці, коли мати конала на повільному вогні в спальні,
суміжній з його власною; найкращі лікарі, які зналися на азіатських хворобах, встановили,
що її недуга - не чума, не короста, не проказа чи котра-небудь інша східна
болячка, а якесь індіанське чаклунство, і вилікувати людину може тільки той,
хто навів на неї хворобу; і він зрозумів, що це - смерть і, замкнувшись у
палаці, став доглядати хвору матір по-материнському дбайливо, він ладен був сам
гнити разом з нею, аби тільки ніхто не бачив, що її зжирають черви; він звелів
привезти в палац усіх її курей, павичів та фарбованих пташок - їм дозволено
було ходити й літати, де заманеться, щоб тільки мати не нудьгувала за своїми
сільськими клопотами, за своїм домом у передмісті; він сам обкурював кімнату,
палячи гілки дерева біха, щоб тільки ніхто не вчув трупного смороду, який ішов
од конаючої матері; він сам змащував усілякими мазями її тіло, там червоне, там
жовте, а там і сине від притирань; він сам натирав її гнійні виразки турецькими
бальзамами, не зважаючи на балачки міністра охорони здоров’я, котрий боявся
чарів: “ну його к бісу, якщо ми помремо разом, матусю, тим краще!” - казав він,
зле Бендісьйон Альварадо розуміла, що вмирає вона одна, і перед смертю
відкривала синові сімейні таємниці, яких не хотіла забирати з собою в могилу:
розповідала, як народила його, як послід після пологів кинули свиням;
розказувала, що так і не змогла дізнатись, котрий із волоцюг був його батько;
згадувала, - для історії, - як зачала його: стоячи і навіть не скидаючи
капелюшка, бо в комірчині пивнички було повно мух, цілі рої дзижчали над
бурдюками з брагою; в муках привела вона його на світ серпневого ранку в
підворітті монастиря і, роздивляючись при сумному світлі герані, побачила, що
праве яєчко в нього велике, з плід інжиру завбільшки; він безперестану плакав,
а з грудях наче волинка грала; розкутавши подароване черницями ганчір’я, вона
показувала дитину на ярмаркових площах: може, якась добра душа нарає гарних
ліків, дешевших за мед, що був нібито єдиним засобом від хирлявості та рахіту;
люди втішали її, всяк по-своєму: мовляв, ще хтозна, що його жде, а зрештою
дитина годна до всього, хіба крім гри на духових інструментах, - і тільки одна
ворожка з балагану помітила: “ти глянь, у нього ж немає ліній на долоні, а це
значить, що йому на роду написано бути королем!” - “і так же воно й сталося!..”
- та він, не зважаючи на материні слова, просив її, щоб вона заснула, щоб не
ворушила минулого, бо йому самому було краще думати, що всі ці перекручення
історії вітчизни - просто марення хворої: “то все від гарячки”; він благав її
заснути, загортав у лляне простирадло - за його наказом таких простирадел
нашили безліч, бо вони не розтроюджували її виразок; він клав матір на бік і
притуляв її руку їй до серця, - “не згадуй лихого, матусю, так чи інакше, я -
це я, спи собі спокійно!” Чутки про те, що матріарх вітчизни гниє живцем,
офіційно спростовувалися, натомість поширювались фальшиві медичні бюлетені, але
оповісники, які їх зачитували, самі ж таки потім свідчили, що всі ті бюлетені
брехливі, а насправді сморід од умираючої такий нестерпний, що прокажені й ті
розбігаються; вони розказували, що в палаці ріжуть баранів, аби купати вмираючу
в свіжій крові, а простирадла з- під неї, вимазані гноєм, який тече з виразок,
неможливо відіпрати, скільки не пери; оповідали, що він не буває вже ні в
корівні, ані в помешканні своїх наложниць, де його бачили щоранку навіть за
найгірших часів; казали, що сам архієпископ хотів причастити вмираючу, але він
перестрів його на дверях: “тут ніхто не вмирає, святий отче, не вірте людським
брехням!”; він їв разом з матір’ю - з однієї тарілки, тією ж ложкою, хоч у
кімнаті стояв дух чумного барака; він обмивав її перед сном, намилював її милом
з найкращих собак, і жаль стискав йому серце, коли мати слабким голосом
віддавала свої останні настанови, - що робити з її птахами після її смерті: “не
вищипуйте з павичів пір’я на капелюшки...” - “гаразд, матусю”, - обіцяв він,
змазуючи її креоліном, - “не примушуйте пташок співати на свята...” - “гаразд,
матусю”, - казав він, загортаючи її в простирадло, - “забирайте квочок із
гнізда, як надходить гроза, щоб не висиділи василісків...” - “гаразд, матусю, -
заспокоював він умираючу, кладучи її руку до серця, - не турбуйся, матусю, спи
спокійно”, - він цілував її в чоло, лягав долілиць близенько від її ліжка і
ненадовго засинав, наслухаючи за течією материного сну, вслухаючись у її
нескінченне марення, яке ставало дедалі осмисленішим, що ближчала смерть; лють,
яка зростала в ньому щоночі, допомогла йому знести ту шалену лють, яка охопила
його душу скорботного понеділка, коли його збудила моторошна тиша
передранкового світу, - “бо люба моя матуся Бендісьйон Альварадо вже не
дихала!..” - і тоді він розгорнув простирадло, в яке було закутане смердюче
тіло, і в слабкому світлі досвітку побачив на простирадлі відбиток - тіло своєї
матері з притиснутою до серця рукою, але на цьому тілі не було жодного сліду
зарази чи старості, воно було міцне й чисте, ніби намальоване фарбою з обох
боків савану, і від нього йшли такі ніжні пахощі живих квітів, що повітря в
кімнаті миттю очистилося, позбулося лікарняного смороду; і як потім не терли те
простирадло селітрою, як його не виварювали, - зображення було таке саме, що й
спершу, і на лице, й навиворіт простирадла: воно само стало полотном,
нетлінним, вічним полотном; але він у ту мить неспроможний був осягти всієї
величі цього дива, - розлючений, він вийшов геть зі спальні, грюкнувши дверима
так, ніби грім гарматного пострілу прокотився палацом, - і тоді задзвонили
дзвони всіх церков країни, - вони дзвонили безперестану сто днів і сто ночей, і
кожен, хто просинався від того дзвону, розумів: