ості!”
- вони стрибали в воду, прихопивши з собою хто відгодованого броненосця, хто
гарбуза завбільшки з вола; вони перелазили через різьблені дерев’яні поручні,
щоб уклінно вручити свою данину незримому володареві, чиї гральні кості
визначали долю вітчизни, - і кожен вражено заклякав перед катафалком зі
шматочками льоду та кам’яною сіллю, який множився, відбиваючись у зачудованих
дзеркалах президентської їдальні, виставлений на загальний огляд під лопатями
вентиляторів старезного прогулянкового пароплава. що довгі місяці плив поміж примарних островів,
намитих екваторіальними притоками, аж поки не заблудився в ері кошмарів, де
квітучі гарденії мали розум, а ігуани літали в темряві, і настав кінець світу,
дерев’яне колесо застряло в золотому піску і зламалось, лід розтанув, сіль
розчинилася, розбухле тіло плавало в юшці з тирси, - “і тоді сталося диво, мій
генерале! ми побачили, як вона розплющила очі, як вони засяяли, наче цвіт
аконіту в січні, або як місячний камінь, і навіть найнедовірливіші з нас
побачили, що скляне віко катафалка запітніло від її дихання, побачили, що на
виду в неї виступили краплинки поту, побачили, як вона усміхнулась! Якби ви
тільки знали, мій генерале, що тут зчинилося: ми на власні очі бачили дива - як
плодяться мули, як виростають квіти на селітрі, бачили глухонімих, заглушених
власним криком: “диво! диво! диво!” - кричали вони, і це справді було диво;
скляне віко домовини розбили на друзки, мій генерале, і ледь не розірвали на
шматочки тіло, - всяк хотів запопасти собі реліквію, отож довелося прикликати
цілий батальйон солдат”, - щоб стримувати натиск шалених юрмищ, які лавою
сунули з усіх розсіяних по Карибському морю островів, почувши, що душа його
матері Бендісьйон Альварадо дістала від бога силу чинити опір законам природи:
людям продавали нитки з її савану, ладанки, воду з її труни, побожні листівки,
на яких вона нагадувала королеву, - і новоприбулі товпища вливалися в одну
страхітливу очманілу юрбу, що скидалася на незліченне стадо оскаженілих биків,
які мчать наосліп, розбиваючи копитами все на своєму шляху, - “від їхнього
гуркоту аж земля двигтить, - та ви й самі можете не почути звідси, мій
генерале, ось тільки прислухайтесь!” - і він прикладав долоню до того вуха, в
якому не так дзвеніло, і прислухався, і почув - “матусю моя Бендісьйон
Альварадо!..” - почув нестихаючий грім, побачив безмежну нуртуючу трясовину
юрмища - до самого крайнеба, скільки сягало око; побачив повінь вогню - потік
палаючих свічок, який ринув, несучи з собою новий день, сліпучіший, аніж
сьогоднішній сяйливий полудень, - бо його люба мати Бендісьйон Альварадо
поверталася в місто, якого вона колись так боялася, вступала сюди так само, як
вступила вперше, коли на ці краї хмарою сарани впала війна, і все навколо
просякло духом сирого м’яса війни, - але тепер його матері нічого було боятися:
він наказав повидирати зі шкільних підручників ті сторінки, де йшлося про
віце-королів, і скасував їх таким чином назавжди, - “щоб і сліду їхнього не
було в історії!” - він звелів зруйнувати всі пам’ятники, - “щоб не тривожили
твого сну, матусю!” - отож вона поверталася, вільна від своїх правічних
страхів, на руках у мирної юрби, поверталася без домовини, під чистим небом, де
не вільно було навіть метеликам літати, поверталася, вгинаючись під тягарем
золотих дарів, які приносили їй упродовж її нескінченної подорожі з краю сельви
через усе його приголомшене царство скорботи, - небіжчиці не видно було під
купою золотих милиць, які їй дарували зцілені паралітики, золотих зірок -
дарунків од тих, хто врятувався при корабельній аварії, золотих фігурок
немовлят - від зневірених безплідних жінок, що поспіхом розроджувалися в
найближчих кущах, - “як у війну, мій генерале!..” - а вона пливла на хвилях
руйнівного потоку, - то було біблійне переселення цілого народу, який не знав,
де йому подіти своє хатнє начиння, свою худобу, де прожити решту свого життя, і
не мав жодної іншої надії на спасіння - лише потаємні молитви Бендісьйон
Альварадо, ті самі, якими зона відводила на війні кулі від свого сина, коли
він, тільки-но оклигавши після нападу лихоманки, з червоною ганчіркою на голові,
ліз у самісіньке пекло бою, гукаючи: “хай живе партія лібералів! хай живе
федерація! к чорту іспанських прихвоснів!” - хоч насправді його штовхала вперед
тільки тваринна цікавість уродженця плоскогір’я - прагнення побачити море; але
сьогоднішні юрмища злидарів, що затопили місто, несучи тіло Бендісьйон
Альварадо, були куди безладніші й несамовитіші, аніж усі ті юрби, які
спустошували країну в роки війни за федерацію, - вони були ненажерливіші, ніж
сарана, страшніші від паніки, - це було найжахливіше з усього, чого набачилися
наші очі за нескінченні роки його влади: “та тут увесь світ, мій генерале,
погляньте лишень, яке диво!..” Пересвідчившись, що так воно й є насправді, він
вийшов нарешті з пітьми своєї жалоби - блідий, суворий, з чорною пов’язкою на
рукаві, сповнений рішучості вжити всю свою владу, щоб домогтися канонізації
своєї матері Бендісьйон Альварадо на підставі численних доказів її святості;
він послав у Рим своїх найосвіченіших міністрів і знову, як колись, запросив до
себе папського нунція - на чашку шоколаду з печивом; він прийняв нунція під
навісом із квітів, по-домашньому, лежачи без сорочки в гамаці та обмахуючись
білим сомбреро, - нунцій сидів навпроти, тримаючи в руках чашечку гарячого
шоколаду з ваніліном, від його сутани пахло лавандою, і він зовсім не зважав на
спеку та куряву, на тропічну нудьгу, на послід пташок небіжчиці матусі, який
раз по раз падав через дірочки в накритті разом із сонячними відблисками:
нунцій пив шоколад, жував печиво неквапно, наче соромлива наречена, всіляко
намагаючись відтягнути гіркоту останнього ковтка, незворушний у своєму
плетеному кріслі, - “цим кріслом я поступаюсь тільки вам, панотче!” - так само,
як за давніх славетних часів, коли в такі ж ось тихі вечори інший нунцій,
старий і наївний, з усіх сил намагався навернути