його до Христової віри за допомогою схоластичних головоломок Фоми
Аквінського, - “а сьогодні я сам хочу навернути вас, панотче, бо світ
міняється, і нині я вірую!” - і ще раз повторив, не змигнувши оком: “нині я
вірую!” - хоч насправді не вірив ні в цей світ, ні в той, а вірив лише в те, що
його кохана матуся має право на славу святої: вона заслужила це право своєю
готовністю до самопожертви та взірцевою скромністю, отож він обґрунтовує своє
прохання не свідченнями якогось там наброду, не всілякими перебільшеними
чутками, буцімто Полярна зірка рухалася слідом за похоронною процесією або
музичні інструменти самі починали грати в зачинених шафах, коли вулицею
проносили тіло небіжчиці, - ні, його незаперечний доказ - це ось простирадло,
яке він розгорнув, наче вітрило, в сяйві серпневого дня, аби нунцій побачив те,
що побачив насправді: образ його матері Бендісьйон Альварадо. яка лежить на
боці, приклавши руку до серця, і на тілі її не видно ані найменшого сліду
старості чи хвороби, - його пальці відчули вологу безсмертного поту, він
вдихнув ніжний запах живих квітів, а довкола не вгавали її птахи, збуджені
подихом чуда: “ось бачите - диво, святий отче! - казав він, показуючи
простирадло то на лице, та навиворіт, - пташки й ті її впізнають!” - але нунцій
придивлявся до полотна з прискіпливістю, яка допомагала йому помічати бруд
тлінних пристрастей на полотнах великих майстрів християнського світу, за
інтенсивністю одного якогось кольору виявляти ущербність вдачі художника і
навіть його хитання у вірі; він був захоплений, коли побачив якось на власні
очі, що земля кругла, лежачи навзнак під куполом самітної каплиці в примарному
місті, де час не проходив, а пропливав, - і, нарешті наважившись відвести очі
від простирадла після ретельного огляду, він заявив м’яко, але рішуче, що
зображене на полотні тіло “не є виявом волі божої, безмежної милості господа
нашого, - більше того, ваше превосходительство, це робота художника, вельми
вмілого і в добрих, і в лихих творіннях, - майстер цей скористався з довірливості
вашого превосходительства і вжив не олійної фарби, а нікудишньої саморобної: ви
чуєте, як тхне скипидаром? сюди ще намішано гіпсу та живиці - такою фарбою хіба
що вікна розмальовувати, повірте мені, ваше превосходительство! а вогке полотно
лише тому, що просякнуте оліфою і його довго тримали в темному місці, - вам
сказали неправду, нібито це передсмертний піт вашої матінки, на жаль, тут
нічого не вдієш!..” - і щиро засмучений нунцій замовк, а скам’янілий старий
втупився в нього із свого гамака, з глибини свого загадкового азіатського
мовчання, - він навіть рота не розтулив, щоб заперечити нунцієві, хоча сам, на
власні очі, бачив, як сталося диво, - “сам, власними руками, загорнув тебе в це
простирадло, матусю, а вдосвіта прокинувся, нажаханий тишею, бо ти вмерла, і
цілий світ ніби поринув на дно морське, - я сам бачив це чудо, якого біса вам
ще треба!..” - проте він не став сперечатися з нунцієм - лише моргнув двічі, не
стуляючи побік, наче та ігуана, ледь осміхнувся і мовив, зітхнувши: “ну, гаразд,
панотче, хай буде, як ви кажете, але затямте собі, що віднині тягар ваших слів
ляже на вас, - я повторюю по буквах, щоб ви пам’ятали, скільки й житимете:
віднині тягар ваших слів ляже на вас, - і я за вас не відповідаю, панотче!..”
Увесь світ закляк у важкому сні цього тижня, сповненого лихих знамень, поки