його підлабузники - з безневинною метою зробити приємне
повелителеві, - то згодом виявилося, що на цій брудній справі наживалися самі
змовники: це був блюзнірський бізнес, найскандальніший з усіх, які процвітали в
затінку його влади, бо придумували
чудеса й платили лжесвідкам ті самі прибічники його режиму, котрі фабрикували й
продавали реліквії, на зразок весільної сукні небіжчиці, - “ага!” - ті, що
гендлювали побожними листівками та медалями з її августійшим зображенням, -
“ага!” - ті, що багатіли, торгуючи пасмами її волосся, - “ага!” - ті, що
наживалися на пляшечках із водою з її труни, - “ага!” - ті, що продавали савани
з діагоналі, на яких дешевими фарбами було намальовано ніжне тіло заснулої
дівчини, що приклала руку до серця, - такі савани збували з чорного ходу
індуських крамниць, - то була страхітлива брехня, в яку вірили, адже тіло
померлої й досі зоставалося нетлінне, - люди бачили це на власні очі, проходячи
нескінченною лавиною через головний неф кафедрального собору, де стояла
домовина, - “хоч і це неправда, ваше превосходительство”, - бо тіло Бендісьйон
Альварадо збереглося зовсім не завдяки її чеснотам чи парафінові та косметиці,
яку було вжито задля синівського марнославства, - просто-на-просто з його
матері зробили опудало, так само, як роблять опудала з птахів для природничих
музеїв, - незабаром він сам у цьому пересвідчився: “я зняв віко з твоєї труни,
матусю, й зітлілі траурні стрічки розпалися від одного подиху, зняв вінок із
квітів помаранчевого дерева і побачив укритий пліснявою череп, на якому майже
не було кіс, - твоє цупке, наче коняча грива, волосся пасмо за пасмом
повидирали з коренем і попродавали як реліквії; я витягнув тебе з купи
лахміття, яке колись було шатами нареченої, з тлінних останків і гнітючих
вечорів селітрової смерті, - і ти була завважки, як висохла на сонці тиква, від
тебе пахло, наче зі старої скрині, в тобі чулося тривожне шемрання - здавалося,
що це шепоче щось твоя душа, але насправжки то була міль, вона точила тебе
зсередини, - і ти розсипалася в мене в руках, бо з тебе вичинили всі нутрощі,
нічого не залишилося від твого живого тіла, тіла заснулої щасливої матері з
притиснутою до серця рукою, вони напхали тебе усяким мотлохом, і твоя запилена
оболонка розпалася від одного доторку, - тільки твої кістки засвітилися в
похмурій церкві, наче світлячки, та ледве чутно дзенькнули об підлогу скляні
очі і по-блошиному застрибали на кам’яних плитах, - ти перетворилася в ніщо,
матусю, в купку сміття!..” - альгвасили згребли її лопатами, щоб як-небудь
покласти знову в домовину на очах у незбагненного кам’яного сатрапа, ігуанячий
погляд котрого не виказував ніяких почуттів, - ані тоді, ні згодом, коли в і н
залишився віч-на-віч із єдиною в цілому світі людиною, яка одважилася поставити
його перед дзеркалом правди, - вони сиділи у звичайній кареті й дивилися крізь
імлу фіранок на орди злидарів, які спочивали від спеки в затінку аркової галереї,
де колись продавалися дешеві книжечки про жорстокі злочини та нещасливе
кохання, про хижі квіти й загадкові плоди, що пригнічують людську волю, - нині
тут стояв оглушливий гамір товчка, на якому розпродували фальшиві реліквії -
одяг та частини тіла його матері Бендісьйон Альварадо; і йому стало якось не по
собі, здалося, що монсеньйор Деметріо Альдоус читає його думки, коли той відвів
погляд від юрби калік і мовив, що, врешті-решт, його розслідування дало і
позитивний результат: “я впевнився, що цей бідний люд любить ваше
превосходительство, як своє життя!” - адже монсеньйор Деметріо Альдоус пізнав
віроломність у президентському палаці, розгледів користолюбство під маскою
лестощів та підступного догоджання в тих, хто користувався усіма благами влади,
- і, навпаки, знайшов нову форму любові якраз серед бідноти, котра нічого не
сподівалася від нього, бо нічого не
сподівалася ні від кого, - “вони люблять вас так побожно, так вірно й щиро, що
вам міг би позаздрити сам Всевишній, ваше превосходительство!..” - але він і
оком не змигнув, почувши це дивовижне зізнання, від якого за інших часів у
нього солодко защеміло б серце, - він навіть не зітхнув, а тільки подумав про
себе, тамуючи хвилювання: “ще бракувало, панотче, щоб ніхто мене вже й не
любив, - нині, коли ви ославите мене під золотими куполами свого брехливого
світу, коли я зостануся віч-на-віч зі своїм горем, згинаючись під тягарем
безжальної правди, і не буде коло мене турботливої матусі, щоб допомогла мені
знести все це, бо я один, як перст, у своїй вітчизні, яку не за власною волею
вибирав, - мені всучили цю країну такою, як вона є, як ви її самі бачили,
панотче, - вона зроду-віку була така, з цим відчуттям відчуженості, з цим духом
нечистот, з цим позбавленим історії народом, який не вірить ні в що, окрім
життя, - оце і є моя вітчизна, котру мені нав’язали, не питаючи, хочу я того чи
ні, панотче, - оце вона і є, тут сорок градусів спеки в затінку, за фіранками
президентської карети, тут дев’яносто вісім процентів вологості, тут задихаєшся
від пилу, та ще й грижа тебе мучить, вона свистить на прийомах, наче кавник,
тут нікому програти партію в доміно, нікому довіритись, панотче, вам би в мою
шкуру!..” - проте він нічого цього не сказав уголос, - навіть не зітхнув і не
блимнув оком, а тільки попросив монсеньйора Деметріо Альдоуса, щоб їхня
сьогоднішня відверта бесіда залишилася між ними: “ви мені нічого не казали, я
не знаю правди, - гаразд, панотче?” - і монсеньйор Деметріо Альдоус пообіцяв:
“ясна річ, ваше превосходительство, ви нічого не знаєте, - це зостанеться між
нами, даю вам слово мужчини”. Справа про канонізацію Бендісьйон Альварадо була
припинена за недостатністю доказів - декрет Риму читали з амвонів, і уряд не
тільки дав на це офіційний дозвіл, а ще й прийняв спеціальну ухвалу про
заборону будь-яких виступів протесту, - ухвалу обнародували разом з декретом,
але сили охорони громадського порядку не втручалися, коли орди обурених прочан
палили на Військовій площі браму від архієпископського палацу та розбивали
камінням у резиденції папського посла вітражі з зображеннями ангелів та
гладіаторів, - “вони все руйнують, мій генерале!..” - проте він навіть не
поворухнувся у своєму гамаку, - “вони взяли в облогу монастир біскайок, хочуть,
щоб ті вмерли з голоду!.. вони грабують церкви, будинки місій, знищують усе, що
хоч якимось чином пов’язане з духовенством, мій генерале!..” - але він так само
незворушно лежав у гамаку, в затінку під квітами, аж поки всі його
воєначальники не заявили в один голос, що вони неспроможні придушити виступи й
відновити порядок, не проливаючи крові, як їм було наказано, - і лише тоді він
звівся, і вперше за стільки місяців бездіяльності переступив поріг свого
кабінету, і заявив урочисто, що бере на себе всю відповідальність, виявляючи
волю народу декретом, який