він сам
склав за власним натхненням та продиктував на свій страх і ризик, не
попередивши збройні сили й не порадившись зі своїми міністрами; стаття перша
цього декрету проголошувала громадянську святість Бендісьйон Альварадо, згідно
з вищою волею вільного й суверенного народу, та присвоювала Бендісьйон
Альварадо титули Заступниці Нації, Зцілительки Недужих і Напутниці Птахів, а
день її народження віднині ставав національним святом; стаття друга оголошувала
стан війни між нашою країною та Ватиканом - з усіма відповідними наслідками,
обумовленими нормами права й діючими нині міжнародними угодами; стаття третя
містила наказ про негайне публічне вигнання за межі країни сеньйора
архієпископа, всіх єпископів, префектів, священиків та черниць, а також усіх
тих підданих держави й іноземців, котрі хоч якимось чином зв’язані із справами
церкви, - незалежно від їхнього суспільного становища та звання: всім
переліченим вище особам було заборонено перебувати на території країни і в
межах п’ятдесяти морських ліг її територіальних вод; стаття четверта й остання
оголошувала експропріацію всього церковного майна: храмів, монастирів, шкіл,
орної землі, знарядь праці, худоби, цукроварень, фабрик і майстерень, а також
власності приватних осіб, яка насправді належала церкві, - всі ті статки
відходили до посмертного володіння святої Бендісьйон Альварадо - птахівниці -
для її вславлення та вшанування її пам’яті - з дня обнародування цього декрету,
продиктованого ним самим, скріпленого
президентською печаткою, - “слухайте і виконуйте!” Серед тріскотняви святкових
петард, урочистого калатання дзвонів та бравурної музики на честь громадянської
канонізації Бендісьйон Альварадо він особисто стежив за виконанням декрету, щоб
не стати жертвою нового обману, - він знову взяв кермо влади до своїх міцних
рук в атласних рукавичках, як у ті славні часи, коли люди перестрівали його на
сходах і просили відновити кінні змагання на вулицях, - і він наказував:
“відновити!” - або просили дозволити іншу розвагу, біг у мішках, - і він
наказував: “дозволити!” - то були часи, коли він сам заходив до найубогіших
халуп, щоб пояснити, як треба підсипати квочку чи холостити бичка; отож він не
обмежився ретельною перевіркою актів інвентаризації церковного майна, а сам
очолив експропріацію, щоб не було ніякої розбіжності між його волею і тим, як
вона виконується, - він зіставляв правду, записану в документах, з облудною
правдою життя, стежив за вигнанням найбільших церковних громад, на які впала
підозра, ніби вони збираються вивезти у валізках з подвійним дном та
хитромудрих корсажах потаємні скарби останнього віце-короля, що були закопані
на бідняцьких цвинтарях, - тих скарбів так і не знайшли вожді війн за
федерацію, хоч як довго шукали, - отож він звелів, щоб жоден церковник не брав
із собою нічого, крім однієї переміни білизни, - “і щоб усі до одного сідали на
корабель у чому мати народила!..” - і грубі сільські священики, яким було
байдуже, вдягнені вони чи голі, хай би тільки дали їм спокій, і префекти
місіонерських земель, спустошених малярією, і поважні лисі єпископи, а вслід за
ними - жінки: боязкі сестри милосердя, здичавілі місіонерки, звиклі
загнуздувати природу й вирощувати городину в пустелі, стрункі біскайки, що так
гарно грають на клавікордах, салезіанки з тендітними руками й незайманим тілом,
- всі голі, і хіба що за їхньою шкірою можна було судити про їхнє походження,
суспільне становище й заняття, поки вони простували величезним приміщенням
митниці між стосами пак із какао та мішками з в’яленою рибою, проходили, наче
отара полохливих овець, схрестивши руки на грудях, ховалися одна за одну,
намагаючись хоч як-небудь затулитися перед старим, котрий мовби закам’янів під
невтомними лопатями вентиляторів, не дихаючи, втупився туди, кудою неминуче мав
пробігти потік оголених жінок, - він незворушно дивився на них, і оком не змигнувши,
аж доки жодної не залишилося на території країни, - “це були останні, мій
генерале!” - а він запам’ятав лиш єдину, тільки одну вихопив його погляд із
того натовпу переляканих послушниць, він вирізнив її з- поміж решти, хоч вона
була така, як усі: приземкувата, міцна, товстозада, з грубими руками, волосся в
неї було підстрижене садовими ножицями, зуби - рідкі й міцні, як та сокира, ніс
- маленький, а стопи плоскі, - така собі звичайнісінька послушниця, яких
багато, але він відчув, що вона - єдина жінка з усього цього стада голих жінок,
тільки вона пройшла повз нього, навіть не глянувши, і залишила по собі неясний
бентежний запах лісового звіра, - “я аж задихнувся від нього!..” - він ледве
встиг непомітно перевести погляд, щоб побачити її ще раз, востаннє, коли
офіцер, який стежив за посадкою, знайшов її ім’я в списках і гукнув: “Насарено
Летісія!” - а вона озвалася чоловічим голосом: “я!” Так вона й залишилася з тих
пір у його житті: “я!” - аж поки остання туга за нею не вислизнула крізь щілини
його пам’яті, і образ її зберігся лише на клаптику паперу, де було написано:
“люба моя Летісіє Насарено, глянь, що зі мною стало без тебе!..” - він сховав
той папірець у шпарину тайника, де ховав мед, і час від часу перечитував, коли
був певний, що за ним не стежать, і згортав цидулку тільки після того, як
згадував на якусь мить той незабутній пресвітлий день, коли його вразили
несподіваною звісткою, що Летісію Насарено повернуто на батьківщину, - вони
виконали наказ, якого він не віддавав, бо він лише вимовив: “Летісія Насарено”,
- коли останнє сіре вантажне судно зникло за обрієм, - “Летісія Насарено”, -
голосно повторив він, щоб не забути її ймення, - і цього було досить, щоб
президентська служба безпеки викрала її з монастиря на Ямайці: їй заткнули
кляпом рот, одягли на неї гамівну сорочку і вивезли в опечатаному сургучем
ящику з соснових дощок, на боках якого було написано дьогтем: “НЕ КАНТУВАТИ!
СКЛО” - на цей ящик, згідно відповідної міжнародної конвенції, була видана
ліцензія з дозволом безмитного перевезення двох тисяч восьмисот кришталевих
келихів для шампанського з президентських винних погребів; Летісію Насарено
привезли в трюмі вуглевоза й поклали на ложе в спальні для почесних гостей,
приспану снотворним, голу, - такою він і запам’ятав її, вона лежала о третій
дня під білою москітною сіткою і спокійно спала, як спало тут і до неї безліч
жінок, котрих йому подавали, хоч він того й не просив, - він брав їх, навіть не
розбудивши від летаргічного сну, викликаного люміналом, страждаючи від
безпорадності й відчуття своєї поразки, - проте Летісії Насарено він не
зачепив, а тільки дивився на неї, сонну, з якимось дитячим здивуванням,
вражений тим, як змінилася її плоть з того часу, відколи він бачив її в порту:
їй зробили завивку, її всю поголили, аж до