і він
наказував: “дозволити!” - то були часи, коли він сам заходив до найубогіших
халуп, щоб пояснити, як треба підсипати квочку чи холостити бичка; отож він не
обмежився ретельною перевіркою актів інвентаризації церковного майна, а сам
очолив експропріацію, щоб не було ніякої розбіжності між його волею і тим, як
вона виконується, - він зіставляв правду, записану в документах, з облудною
правдою життя, стежив за вигнанням найбільших церковних громад, на які впала
підозра, ніби вони збираються вивезти у валізках з подвійним дном та
хитромудрих корсажах потаємні скарби останнього віце-короля, що були закопані
на бідняцьких цвинтарях, - тих скарбів так і не знайшли вожді війн за
федерацію, хоч як довго шукали, - отож він звелів, щоб жоден церковник не брав
із собою нічого, крім однієї переміни білизни, - “і щоб усі до одного сідали на
корабель у чому мати народила!..” - і грубі сільські священики, яким було
байдуже, вдягнені вони чи голі, хай би тільки дали їм спокій, і префекти
місіонерських земель, спустошених малярією, і поважні лисі єпископи, а вслід за
ними - жінки: боязкі сестри милосердя, здичавілі місіонерки, звиклі
загнуздувати природу й вирощувати городину в пустелі, стрункі біскайки, що так
гарно грають на клавікордах, салезіанки з тендітними руками й незайманим тілом,
- всі голі, і хіба що за їхньою шкірою можна було судити про їхнє походження,
суспільне становище й заняття, поки вони простували величезним приміщенням
митниці між стосами пак із какао та мішками з в’яленою рибою, проходили, наче
отара полохливих овець, схрестивши руки на грудях, ховалися одна за одну,
намагаючись хоч як-небудь затулитися перед старим, котрий мовби закам’янів під
невтомними лопатями вентиляторів, не дихаючи, втупився туди, кудою неминуче мав
пробігти потік оголених жінок, - він незворушно дивився на них, і оком не змигнувши,
аж доки жодної не залишилося на території країни, - “це були останні, мій
генерале!” - а він запам’ятав лиш єдину, тільки одну вихопив його погляд із
того натовпу переляканих послушниць, він вирізнив її з- поміж решти, хоч вона
була така, як усі: приземкувата, міцна, товстозада, з грубими руками, волосся в
неї було підстрижене садовими ножицями, зуби - рідкі й міцні, як та сокира, ніс
- маленький, а стопи плоскі, - така собі звичайнісінька послушниця, яких
багато, але він відчув, що вона - єдина жінка з усього цього стада голих жінок,
тільки вона пройшла повз нього, навіть не глянувши, і залишила по собі неясний
бентежний запах лісового звіра, - “я аж задихнувся від нього!..” - він ледве
встиг непомітно перевести погляд, щоб побачити її ще раз, востаннє, коли
офіцер, який стежив за посадкою, знайшов її ім’я в списках і гукнув: “Насарено
Летісія!” - а вона озвалася чоловічим голосом: “я!” Так вона й залишилася з тих
пір у його житті: “я!” - аж поки остання туга за нею не вислизнула крізь щілини
його пам’яті, і образ її зберігся лише на клаптику паперу, де було написано:
“люба моя Летісіє Насарено, глянь, що зі мною стало без тебе!..” - він сховав
той папірець у шпарину тайника, де ховав мед, і час від часу перечитував, коли
був певний, що за ним не стежать, і згортав цидулку тільки після того, як
згадував на якусь мить той незабутній пресвітлий день, коли його вразили
несподіваною звісткою, що Летісію Насарено повернуто на батьківщину, - вони
виконали наказ, якого він не віддавав, бо він лише вимовив: “Летісія Насарено”,
- коли останнє сіре вантажне судно зникло за обрієм, - “Летісія Насарено”, -
голосно повторив він, щоб не забути її ймення, - і цього було досить, щоб
президентська служба безпеки викрала її з монастиря на Ямайці: їй заткнули
кляпом рот, одягли на неї гамівну сорочку і вивезли в опечатаному сургучем
ящику з соснових дощок, на боках якого було написано дьогтем: “НЕ КАНТУВАТИ!
СКЛО” - на цей ящик, згідно відповідної міжнародної конвенції, була видана
ліцензія з дозволом безмитного перевезення двох тисяч восьмисот кришталевих
келихів для шампанського з президентських винних погребів; Летісію Насарено
привезли в трюмі вуглевоза й поклали на ложе в спальні для почесних гостей,
приспану снотворним, голу, - такою він і запам’ятав її, вона лежала о третій
дня під білою москітною сіткою і спокійно спала, як спало тут і до неї безліч
жінок, котрих йому подавали, хоч він того й не просив, - він брав їх, навіть не
розбудивши від летаргічного сну, викликаного люміналом, страждаючи від
безпорадності й відчуття своєї поразки, - проте Летісії Насарено він не
зачепив, а тільки дивився на неї, сонну, з якимось дитячим здивуванням,
вражений тим, як змінилася її плоть з того часу, відколи він бачив її в порту:
їй зробили завивку, її всю поголили, аж до найінтимніших місць, нафарбували
червоним лаком нігті на руках і ногах, підмалювали губи, нарум’янили щоки й
підвели очі, від неї йшов аромат парфумів, який знищив колишній, властивий
тільки їй одній, запах лісового звіра, - от тобі й на, вона від того тільки програла,
з неї хотіли зробити досконалішу, а зробили таку несхожу на саму себе, що він
не міг розгледіти її наготи під безглуздою косметикою, - дивився на неї,
задурманену люміналом, занурену в летаргічну сплячку, аж поки не побачив, що
вона почала випливати з глибин сну, - “і вона прокинулася, вона вздріла мене,
матусю, - це вона, Летісія Насарено, через яку я схибнувся!..” - - заклякла від
жаху, вона дивилася на скам’янілого старого, котрий безжально розглядав її
крізь легеньку імлу москітної сітки: її лякало його незрозуміле мовчання, бо
вона не могла збагнути, що, незважаючи на свої незліченні роки та безмежну
владу, він був ще більш переляканий, ніж вона, ще самотніший та безпорадніший,
- такий приголомшений, такий беззбройний, як тоді, коли вперше в житті хотів
спізнати жінку, солдатську повію, котра серед ночі купалася в річці, - він
уявив, яке міцне й велике її тіло, зачувши, як вона пирхає, наче лошиця,
щоразу, коли виринає з води, до нього долинув з пітьми її неясний самотній
сміх, він відчув, як співає в темряві її тіло, але його паралізував страх, адже
він і досі не знав жінки, хоч і воював уже третю війну та мав звання лейтенанта
артилерії, - він вагався, аж поки страх випустити з рук таку нагоду не
пересилив страху перед атакою, і тоді він кинувся у воду, як стояв: у крагах, у
портупеї, з ранцем, з мачете й гвинтівкою, геть очманілий від свого таємного
жаху в цій незнаній війні, - жінка спочатку навіть подумала, що це хтось
надумався переплисти річку верхи на коні, і лише згодом збагнула, що то всього-на-всього
нещасний переляканий чоловік, і милосердно простягла йому руку в темряві, бо
він, приголомшений, нічого не бачив, і по-материнськи мовила йому в темряві:
“міцніше тримайся за мої плечі, щоб тебе не знесла течія, та не присідай у
воді, зіпрись на коліна й дихай собі спокійно, а то ще захлинешся, чого
доброго”, - і він робив усе так, як вона веліла, покірний, мов хлоп’я, і тільки
дивувався подумки: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, як воно, в дідька, ці
жінки вміють робити все так, ніби вони самі це придумали, як то вони вміють
бути справжніми мужчинами?..” - гадав він, а вона тим часом скидала з нього все
придатне для колишніх воєн і не потрібне для цього, набагато страшнішого,
поєдинку по горло в воді; він помертвів од ляку в захистку її тіла, що пахло
хвойним милом, коли вона розсупонила нарешті його ремінь, розстебнула йому
ширінку, - та й остовпіла, нажахана, торкнувшись рукою грижі, - вона плавала у
воді, як жаба, і жінка злякано відсторонилася від нього: “йди до своєї матінки,
хай вона тебе обміняє на іншого, бо ти негодящий!..” - і тепер його скував той
самісінький страх, коли він побачив оголену Летісію Насарено, відчуваючи, що не
одважиться увійти в її таємничі води, поки вона сама не прийде йому на поміч, -
він укривав її простирадлом, власноручно заводив для неї грамофон і ставив
платівку з піснею про бідну Дельгадіну, що стала жертвою батькової любові, аж
доки в грамофоні щось не тріснуло; він звелів ставити для неї у вазах паперові
квіти, бо живі в’янули від дотику її рук, - робив усе, що тільки спадало йому
на думку, щоб ощасливити Летісію Насарено, однак вона мусила зоставатися гола в
своїй в’язниці до тих пір, поки не збагне, що їй нікуди втекти від долі, - і
вона зрозуміла це так добре, що, тільки-но минув перший страх, одразу ж - без
ніяких там “будьте ласкаві, генерале”, - почала командувати: “відчиніть вікно,
тут нічим дихати!” - і він відчиняв, - “ні, зачиніть, місяць світить мені
просто в лице!” - і він зачиняв, виконував усі її забаганки, наче то були
веління кохання, ставав дедалі слухнянішим - і дедалі впевненішим, і ось настав
пресвітлий день, коли він прослизнув під москітну сітку й тихенько приліг біля
Летісії Насарено, вдягнений, навіть не збудивши її, - цілими ночами лежав він
отак поруч неї і вбирав у себе загадковий запал її тіла, її дух дикого звіра, -
проходили місяці, і подих її ставав палкіший, а на чреві в неї знову виріс
пушок, і якоїсь ночі вона зненацька прокинулася й закричала перелякано: “ану
геть звідси, генерале!” - і він обачно встав, а коли вона заснула, знову
примостився біля неї, - так він володів нею, навіть не доторкаючись до неї,
протягом усього першого року її полону, отож врешті-решт вона звикла
прокидатися поряд із ним, хоч і досі не відала незбагненних глибин душі цього
старого, котрий зрікся втіх, які давала йому влада, зрікся всіх радощів світу
заради того,