найінтимніших місць, нафарбували
червоним лаком нігті на руках і ногах, підмалювали губи, нарум’янили щоки й
підвели очі, від неї йшов аромат парфумів, який знищив колишній, властивий
тільки їй одній, запах лісового звіра, - от тобі й на, вона від того тільки програла,
з неї хотіли зробити досконалішу, а зробили таку несхожу на саму себе, що він
не міг розгледіти її наготи під безглуздою косметикою, - дивився на неї,
задурманену люміналом, занурену в летаргічну сплячку, аж поки не побачив, що
вона почала випливати з глибин сну, - “і вона прокинулася, вона вздріла мене,
матусю, - це вона, Летісія Насарено, через яку я схибнувся!..” - - заклякла від
жаху, вона дивилася на скам’янілого старого, котрий безжально розглядав її
крізь легеньку імлу москітної сітки: її лякало його незрозуміле мовчання, бо
вона не могла збагнути, що, незважаючи на свої незліченні роки та безмежну
владу, він був ще більш переляканий, ніж вона, ще самотніший та безпорадніший,
- такий приголомшений, такий беззбройний, як тоді, коли вперше в житті хотів
спізнати жінку, солдатську повію, котра серед ночі купалася в річці, - він
уявив, яке міцне й велике її тіло, зачувши, як вона пирхає, наче лошиця,
щоразу, коли виринає з води, до нього долинув з пітьми її неясний самотній
сміх, він відчув, як співає в темряві її тіло, але його паралізував страх, адже
він і досі не знав жінки, хоч і воював уже третю війну та мав звання лейтенанта
артилерії, - він вагався, аж поки страх випустити з рук таку нагоду не
пересилив страху перед атакою, і тоді він кинувся у воду, як стояв: у крагах, у
портупеї, з ранцем, з мачете й гвинтівкою, геть очманілий від свого таємного
жаху в цій незнаній війні, - жінка спочатку навіть подумала, що це хтось
надумався переплисти річку верхи на коні, і лише згодом збагнула, що то всього-на-всього
нещасний переляканий чоловік, і милосердно простягла йому руку в темряві, бо
він, приголомшений, нічого не бачив, і по-материнськи мовила йому в темряві:
“міцніше тримайся за мої плечі, щоб тебе не знесла течія, та не присідай у
воді, зіпрись на коліна й дихай собі спокійно, а то ще захлинешся, чого
доброго”, - і він робив усе так, як вона веліла, покірний, мов хлоп’я, і тільки
дивувався подумки: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, як воно, в дідька, ці
жінки вміють робити все так, ніби вони самі це придумали, як то вони вміють
бути справжніми мужчинами?..” - гадав він, а вона тим часом скидала з нього все
придатне для колишніх воєн і не потрібне для цього, набагато страшнішого,
поєдинку по горло в воді; він помертвів од ляку в захистку її тіла, що пахло
хвойним милом, коли вона розсупонила нарешті його ремінь, розстебнула йому
ширінку, - та й остовпіла, нажахана, торкнувшись рукою грижі, - вона плавала у
воді, як жаба, і жінка злякано відсторонилася від нього: “йди до своєї матінки,
хай вона тебе обміняє на іншого, бо ти негодящий!..” - і тепер його скував той
самісінький страх, коли він побачив оголену Летісію Насарено, відчуваючи, що не
одважиться увійти в її таємничі води, поки вона сама не прийде йому на поміч, -
він укривав її простирадлом, власноручно заводив для неї грамофон і ставив
платівку з піснею про бідну Дельгадіну, що стала жертвою батькової любові, аж
доки в грамофоні щось не тріснуло; він звелів ставити для неї у вазах паперові
квіти, бо живі в’янули від дотику її рук, - робив усе, що тільки спадало йому
на думку, щоб ощасливити Летісію Насарено, однак вона мусила зоставатися гола в
своїй в’язниці до тих пір, поки не збагне, що їй нікуди втекти від долі, - і
вона зрозуміла це так добре, що, тільки-но минув перший страх, одразу ж - без
ніяких там “будьте ласкаві, генерале”, - почала командувати: “відчиніть вікно,
тут нічим дихати!” - і він відчиняв, - “ні, зачиніть, місяць світить мені
просто в лице!” - і він зачиняв, виконував усі її забаганки, наче то були
веління кохання, ставав дедалі слухнянішим - і дедалі впевненішим, і ось настав
пресвітлий день, коли він прослизнув під москітну сітку й тихенько приліг біля
Летісії Насарено, вдягнений, навіть не збудивши її, - цілими ночами лежав він
отак поруч неї і вбирав у себе загадковий запал її тіла, її дух дикого звіра, -
проходили місяці, і подих її ставав палкіший, а на чреві в неї знову виріс
пушок, і якоїсь ночі вона зненацька прокинулася й закричала перелякано: “ану
геть звідси, генерале!” - і він обачно встав, а коли вона заснула, знову
примостився біля неї, - так він володів нею, навіть не доторкаючись до неї,
протягом усього першого року її полону, отож врешті-решт вона звикла
прокидатися поряд із ним, хоч і досі не відала незбагненних глибин душі цього
старого, котрий зрікся втіх, які давала йому влада, зрікся всіх радощів світу
заради того, щоб дивитися на її тіло та догоджати їй, - вона вже не знала, що й
гадати, а він жив передчуттям того пресвітлого дня, коли кинеться на неї
сплячу, - так само, як кинувся колись у воду тієї річки, - в чому стояв: у
військовій формі без ступеневих знаків, з шаблею на портупеї, зі зв’язкою
ключів, у чоботях для верхової їзди, з золотою острогою на лівому закаблуці, -
вона прокинулась, як від кошмару, на смерть перелякана, силкуючись скинути з
себе цього старого бойового коня у всій збруї, але він атакував її так рішуче,
що вона вирішила виграти час хитрощами: “скиньте свою збрую, генерале, мені
боляче від цих пряжок!” - і він зняв із себе реміняччя, - “відстебніть острогу,
генерале, вона мені дряпає ногу своєю зірочкою! відв’яжіть ключі з пояса, вони
мені муляють!” - і він врешті-решт робив усе, що вона наказувала, хоч пройшло
три місяці, доки він привчився знімати портупею з шаблею, - “вона мене душить,
генерале!” - та ще місяць - доки почав скидати краги, - “вони мене ранять
своїми застібками!” - це була важка і вперта боротьба, затяжні бої, протягом
яких Летісія Насарено всіляко стримувала його, - втім, намагаючись не
дратувати, - а йому доводи лося відступати, щоб догодити їй, отож вони й самі
незчулися, як сталося те, останнє, - десь відразу по других роковинах її
викрадення, коли його теплі, м’які долоні, на яких не було ліній долі,
ненароком діткнулися чогось найпотаємнішого у жіночому єстві сплячої
послушниці, і вона прокинулася, тремтячи від пристрасті й смертельного жаху, і
вже навіть не намагалася відіпхнути дикого звіра, який припав до неї, а тільки
заблагала: “скинь чоботи, ти забрудниш мої голландські простирадла!.. - і він
скинув їх поспіхом, - і штани, і бандаж, усе скинь, любий мій, бо я не відчуваю
тебе!..” - і він раптом завважив, що став такий, яким його бачила мати серед
сумної герані, - він позбувся страху, він був вільний і хоробрий, як бик на
кориді, - і тоді, змівши все на своєму шляху одним нищівним ударом, він упав
долілиць у безмовну безодню, де чулося тільки, як скриплять, наче корабельні
щогли, стиснуті зуби Летісії Насарено, - “я тут!” - “вона вп’ялася обіруч у моє
волосся, щоб не загинути одній у тій бездонній прірві, де гинув і я, стараючись
із усіх сил...”, - проте він таки покинув її одну, забув про неї, бо сам
заблукав у цій пітьмі, шукав себе самого в солоній воді своїх сліз, поміж
довгих тягучих ниток своєї бичачої слини, у дивовижному здивуванні: “матусю моя
Бендісьйон Альварадо, та як же можна було прожити стільки літ і не знати цієї
муки!..” - плакав він, приголомшений цією знемогою, цим утробним феєрверком,
цим поривом смерті, яка своїми ніжними щупальцями вирвала з коренем усі його
нутрощі, і він, наче зарізаний звір, забився в агонії, оббризкавши білосніжні
простирадла чимось гарячим і їдким, від чого під москітною сіткою прозоре
повітря цього пресвітлого дня зненацька засмерділо, - “та ж ви обгидилися, мій
генерале!..”