він це помер насправді чи
ні. Ми були безпорадні перед тим, що сталося, немов загіпнотизовані цим
смердючим трупом, якого ніхто з нас не міг заступити, бо за життя він зі старечою впертістю відмовлявся й
думати про те, що станеться з вітчизною в разі його смерті, затято опирався
будь-яким наполяганням, коли з ним заводили розмову про це після того, як уряд
переїхав до будинків із сонцезахисного скла, і він зостався сам у безлюдному палаці своєї абсолютної влади, - він
блукав, як сновида, поміж здохлих корів, і не мав уже кому наказувати, окрім
сліпих, прокажених та паралітиків, що помирали в трояндових хащах не від
хвороб, а від старості, - однак він був при здоровому глузді і вперто стояв на
своєму, отож, коли його просили врешті-решт призначити наступника, він
одбувався відмовками, вважаючи, що думати про те, яка доля спіткає світ по його смерті, - так само безглуздо, як і
вмирати: “ну його к бісу! та якщо вже я кінець кінцем таки вмру колись, ці
чортові політики мерщій заходяться ділити все, як було після клятих іспанських
прихвоснів, - ось побачите, вони все поділять між довгорясими, грінго та
багатіями, а біднякам нічого не зостанеться, - це ясно, як божий день, така вже
в них доля споконвіку, а як лайно колись буде хоч чогось варте, біднота почне
без задниць родитися, ось побачите!” - казав він, повторюючи слова, мовлені
кимсь ще за часів його величі; він реготався, кепкуючи сам із себе: “та не
везіть мене в Єрусалим, не ховайте при гробі господньому, - не варт і затівати,
на дідька вам цей клопіт, - я лежатиму мертвий щонайдовше три дні! самі
побачите, що це не байка, - таки на моє вийде!..” І він мав рацію, бо в наші
часи ніхто не сумнівався, що його
історія - єдино правильна і єдино можлива, ніхто не спроможний був що-небудь
довести або заперечити в ній, адже ми не могли навіть з’ясувати, його це тіло чи ні, - не було ніякої
іншої вітчизни, крім тієї, котру він сотворив за своїм образом і подобою,
простір і час тут змінювалися відповідно до його
абсолютної влади, виникали з глибин його неймовірних спогадів, поки він тинявся
палацом, де завжди жила всяка наволоч і ніколи не бувала жодна щаслива людина,
поки він кидав маїсові зерна курям, які греблися поблизу його гамака, та
допікав челядь безглуздими наказами: “принесіть мені склянку лимонаду з
льодом!” - хоч непочата склянка лимонаду стояла поряд, тільки руку простягни, -
“прийміть звідси цього стільця і поставте його отуди! ні, переставте назад!” -
він задовольняв бодай таким дріб’язком свою безмежну жадобу влади і день при
дні тішився на дозвіллі, куняючи в затінку сейби, терпляче підстерігаючи в
дрімоті ефемерні видіння свого далекого дитинства, - він зненацька прокидався,
коли йому вдавалося вловити якийсь спогад, наче ключ до велетенської
головоломки, якою була вітчизна до його приходу, - величезна, химерна країна,
безмежне царство боліт і бездонних проваль, древніших за нього самого; в ті
часи чоловіки були такі хоробрі, що ловили кайманів голіруч, вганяючи їм у пащу
кілка: “ось так!” - і він засував пальця в рот так, щоб палець уперся в
піднебіння; він розповідав, як одного разу страсної п’ятниці до нього долинув
шум вітру і запах куряви, і він побачив тучі сарани, які затьмарили полудневе
небо і жерли все на своєму шляху, залишаючи після себе геть обчикрижену землю
та подерті клапті світла, - наче до сотворіння світу; він пережив цю катастрофу
і на власні очі бачив півнів, яким постинали голови та підвісили за лапи, щоб
стікала кров, у піддашші будинку, - це було в великому розореному селі, де
щойно вмерла якась жінка, і він ішов босоніж, тримаючись за руку своєї матері в
похоронній процесії: небіжчицю несли без домовини, на ношах, побитих градом
сарани, - “такою була вітчизна в ті часи, люди не мали й домовини, щоб мерця
поховати!” - він бачив чоловіка, який надумав повіситись на мотузці, що на ній
один самогубець уже був повісився раз, і так її ніхто й не зняв із дерева
посеред сільського майдану, - але гнила мотузка обірвалася, бідолаха впав
додолу, б’ючись в агонії, і на смерть перелякав жінок, які саме верталися з
церкви, - проте йому не дали вмерти, а привели до тями дрючком, не спитали
навіть, що він за один, бо тоді ніхто чоловіка не знав, якщо його не знали в
церкві, взяли в китайські колодки та й полишили просто неба, на лютому сонці,
разом з іншими бідаками, такими, як і він сам, - “бо в ті часи, за іспанських
прихвоснів, йог важив більше, ніж уряд!” - то були лихі часи, коли вітчизна ще
не мала