його благословення поширювалася
вигадана ним самим легенда, буцімто він і гадки не має про все, що діється,
адже його велич просто не дозволяла йому звертати увагу на привселюдні витівки
хлопчиська, єдиного з усіх зачатих ним
дітей, кого він визнав своїм сином, - так само він не міг зважати й на непомірні претензії своєї єдиної законної
дружини Летісії Насарено, яка щосереди вдосвіта з’являлася на ринку, ведучи за
руку свого іграшкового генерала, в супроводі галасливого почту з казармених
куховарок та бандюг-ординарців; самі на себе не схожі в непевному світлі ранку,
коли сонце ще не зійшло над Карибським морем, вони забродили по пояс у смердючу
воду бухти, щоб пограбувати суденця з залатаними вітрилами, що привозили квіти
з Мартініки та імбир з Парамарібо і кидали якір у колишньому невільничому
порту; грабіжники хапали все, що трапляло під руку, відбирали в рибалок їхній
улов, забирали навіть ту рибу, яку кидають свиням, - вони відганяли свиней
прикладами і згрібали їхній харч у кошики біля старовинних ваг, на яких колись
зважували рабів, - тими вагами користувалися ще й нині; якось, давним-давно, він на власні очі бачив тут неймовірно
вродливу сенегальську рабиню, - вага заплаченого за неї золота перевищувала її
власну; “вони спустошили все, мій генерале, - куди тій сарані чи циклону!..” -
та він був незворушний, хоч скандал от-от мав вибухнути, бо Летісія Насарено
чинила те, чого й він не наважився б
робити, вона вривалася до ринку, де продавали птицю й городину, а за нею бігли
бродячі пси, оскаженіло гавкаючи на її хутра, - блакитні песці дратували собак
своїми чудними скляними очима; наче гордовита повелителька, проходила вона
гігантським склепом посеред мистецьких залізних колон, під залізними гілками,
на яких росло величезне листя з жовтого скла і яблука з рожевого скла, під рогами
достатку із синього скла, які розсипають казкове багатство рослинного світу, -
Летісія вибирала на прилавках найсмачніші фрукти і найніжніші овочі, але вони
зморщувались, тільки-но вона доторкалася до них, бо від одного дотику її рук
брався пліснявою ще гарячий хліб, і навіть золота обручка в неї на пальці
почорніла, - проте Летісія не хотіла нічого й знати, а лаяла перекупок, котрі,
мовляв, поховали все краще, а для президентського столу залишили тільки
непотріб: “та цими паскудними манго хіба що свиней годувати, злодюги ви такі!..
забирайтесь під три чорти зі своїми гарбузами, байстрючки нещасні! якого не візьмеш, аж торохтить усередині!.. а
це, по-вашому, волове м’ясо? та воно ж смердить так, хоч носа затикай, по ньому
вже черви лазять! це ж не віл, а здохлий од чуми осел, сучі ви дочки!..” -
репетувала вона, аж хрипнучи від прокльонів, поки служниці та ординарці
напихали свої кошики усім підряд, що було їстівного, - пронизливий піратський
вереск Летісії заглушував навіть гавкання собак, що казилися від люті, бо перед
очима в них нахабно теліпалися білясті хвости песців, яких для Летісії
привозили живими з острова принца Едуарда, - а її лайка була куди гострішою,
ніж уїдливі репліки зухвалих гуакамайо, котрих їхні господині потай навчали
кричати те, чого не могли сказати їй у вічі самі: “Летісія - злодійка,
повійниця-черниця!” - вигукували папуги, сидячи на залізних гілках, на
запиленому листі з різнобарвного скла аж під куполом ринку, де вони були
недосяжні для руйнівного вихору цього допотопного піратського танцю, що
повторювався удосвіта щосереди протягом усього бурхливого дитинства маленького
лжегенерала, чий голос ставав ще ніжніший, а жести - ще витонченіші, коли він
намагався прибрати мужнього вигляду, тягнучи за собою по землі шаблю карткового
короля, - він незворушно спостерігав за пограбуванням ринку, тримався спокійно,
гордовито, з гідністю, як того навчала мати, - щоб люди бачили в ньому вроджене
благородство, коли вона змішувала все з багном, скаженіла, наче розлючена сука,
лаялася, мов останній п’яниця, а старі негритянки в строкатих тюрбанах терпляче
вислуховували всі образи, мовчки спостерігали за тим грабунком, не змигнувши й
оком, мовби й не дихаючи, - сиділи незворушні, як ідоли, та знай собі жували
тютюнові кульки і листя коки - те заспокійливе зілля допомагало їм зносити
наругу, витримувати нашестя цієї ненажерної сарани, - і от нарешті Летісія
Насарено, розштовхуючи наїжачених псів, тягла свого нікчемного вояку до виходу
і, як завжди, гукала вже з дверей: “рахунки можете надсилати урядові!” - а
жінки ледь чутно зітхали: “господи, якби генерал тільки знав!.. коли б хоч
хто-небудь йому розказав про все!..” - вони свято вірили, ніби