він до самісінької смерті сном-духом не
відав нічого з того, що знали всі: його єдина й законна дружина Летісія
Насарено привласнювала на індуських базарах потворних скляних лебедів, дзеркала
в рамах з черепашок, коралові попільнички, заграбастала собі з крамничок
сірійців усю тафту, з якої робили траурні стрічки, хапала цілими пригорщами
амулети й разки намиста з золотих рибок у мандрівних ювелірів, і ті кричали їй
у вічі: “ти справжня лисиця, куди тим летісіям, які в тебе на шиї висять!” -
вона гребла все, що їй під руку потрапляло, вдовольняючи свій грубий смак і
звичку випрошувати всякі речі, хай навіть непотрібні, - це було єдине, що
залишилося в ній від колишньої послушниці, але якщо раніше їй доводилося
жебрати в під’їздах віце-королівського кварталу, де пахло жасмином, то нині
вона могла напакувати військові фургони всім, чого душа забажає, - та ще й без ніякої
плати, відбувшись лише своїм звичним: “рахунки можете надсилати урядові!” Це
було все одно, що сказати: “гроші вам заплатить Господь бог”, - адже тоді ніхто
не знав напевне, існує чи ні той уряд, та й він
давно вже зробився невидимий; ми бачили тільки фортечні мури на пагорбі перед
Військовою площею, президентський палац із балконом, звідки раніше лунали
легендарні промови, бачили вікна, на яких стояли горщики з квітами і висіли
мереживні фіранки, - вночі будинок здавався кораблем, який пливе по небу, -
його видно було не лише з будь-якого куточка міста, а й за сім ліг із моря,
надто ж після того, як палац почали освітлювати кулястими ліхтарями, а стіни
пофарбували в біле - на честь приїзду славетного поета Рубена Даріо; втім,
жодна з цих прикмет не могла бути неспростовним доказом того, що