він роздивлявся в газеті свої фото -
такі давні, що на деяких був і не він, а його двійник, той, котрий помер колись
замість нього, - він не міг тепер
навіть імені згадати; він бачив на фото себе - головуючого щовівторка на
засіданнях кабінету міністрів, хоч не відвідував їх ще від появи комети; він
знаходив у газеті історичні вислови, які йому приписували грамотії-міністри, -
читав, куняючи, аж поки його зовсім не зморювала задуха хмарного серпневого
дня, і він непомітно поринав у трясовину сієсти, бурмочучи собі під ніс: “ну й
паскудна ж газета, дідько б її взяв, як тільки люди її читають!” - а проте дещо
з того нудного читання таки зоставалося у нього в голові, бо після короткого
неглибокого сну він прокидався з якоюсь новою ідеєю, котру йому підказали
газетні повідомлення, - він передавав накази своїм міністрам через Летісію
Насарено, а ті передавали нею ж таки свої відповіді, намагаючись розпізнати його думки в її думках, - “бо ти стала
тією, ким я хотів тебе бачити, - тлумачем моїх найвищих задумів, моїм голосом,
моїм розумом і моєю силою”, - вона була його найвірнішим і найуважнішим слухом
у цьому безперервному гуркоті лавин неприступного світу, який насувався на
нього зусібіч, - а втім, насправді останніми оракулами, що визначали його долю,
були анонімні послання на стінах убиралень для челяді: саме ці послання
розкривали таємниці, яких ніхто не наважився б розповісти йому, - “навіть ти,
Летісіє!” - він читав їх щоранку, повертаючись із корівника, поки ще ординарці
не встигли їх стерти: він навмисне звелів щодня білити стіни у вбиральнях, щоб
ніхто не міг стриматися від спокуси вилити на них свою приховану злобу, - тут він дізнавався про всі прикрощі свого
верховного командування, про таємні заміри тих, хто піднісся в захистку його влади, тримаючи камінь за пазухою,
бо ненавидів його