його
одного охопило таке виразне передчуття неминучого лиха, що він потай наказав
людям зі своєї охорони заарештувати одного музиканта, отого, що грає на
корнеті; і справді, в того знайшли обріз, а під тортурами він зізнався, що мав
намір вистрілити в президента серед метушні при виході; “це було ясно, як божий
день, - пояснив він, - бо я дивився
на всіх і всі дивилися на мене, один тільки той негідник із корнетом, той
нікчема, не смів мені у вічі глянути!” - звичайно, він розумів, що не це було
причиною тривоги, яка мучила його ночами в палаці, хоча служба безпеки
запевнила його, що немає ніяких підстав для хвилювання: “мій генерале, все
гаразд!” - проте він після того лихого передчуття на півнячому бою так учепився
за Патрісіо Арагонеса, наче то був він сам: давав йому їсти те, що їв сам,
частував медом із власної ложки, щоб принаймні померти разом, якщо їжа отруєна,
- наче втікачі, блукали вони удвох безлюдними кімнатами, ступаючи по килимах,
аби ніхто не вчув їхньої ходи, скрадливої, наче в сіамських слонів, разом
пливли в миготливому зеленому сяйві маяка, яке що тридцять секунд заливало
покої, наповнені духом коров’ячого гною і тужливими прощальними гудками
кораблів із сонного моря, цілими днями дивилися на дощ, похмурими вересневими
вечорами рахували ластівок, наче зістарілі коханці, такі відчужені від світу,
що