в глибині душі, -
він почував себе цілковитим господарем усієї своєї влади, коли йому вдавалося
розгадати загадку людського серця, тільки раз поглянувши у викривальне дзеркало
- писання якогось підляка; він знову почав співати, як багато літ тому назад, -
рано-вранці, вгадуючи оком крізь серпанок москітної сітки тіло своєї єдиної і
законної дружини Летісії Насарено, подібне до туші викинутої на містину самиці
кита, виспівував: “прокинься, бо вже світає, ранок у серці моєму встає! море на
місці, життя триває, - прокинься, Летісіє!” - життя тривало, неймовірне життя
єдиної з- поміж усіх жінок, якій вдалося домогтися від нього всього, крім однієї дрібнички: привілею прокидатися щоранку в
одній постелі з ним, бо після любощів
він ішов до своєї холостяцької спальні, чіпляв біля дверей лампу - на випадок
нагальної втечі, - зачинявся на три замки, три засуви і три защіпки, лягав
ницьма на підлогу, самотній і вдягнений, - “так само, як щоночі до тебе і як
щоночі після тебе”, - аж до останньої своєї ночі самітного утопленика; та на
світанку, доглянувши за доїнням корів, він повертався до неї в спальню, де
стояв дух нічного звіра, - “щоб знову давати тобі все, чого лиш забажаєш”, -
дарувати їй нечувані багатства, більші, аніж величезна спадщина його матері
Бендісьйон Альварадо, більші, аніж усі скарби, про які тільки може мріяти
людина на цьому світі, - але й то ще було не все, бо він обдаровував не саму
її, а ще й силу-силенну її родичів, які прибували один за одним із якихось
богом забутих антильських острівців, - голота та й годі, що не мала нічого,
крім прізвища Насарено, цього грубого роду зухвалих чолов’яг та жадібних жінок,
які прибрали до рук торгівлю тютюном, сіллю, питною водою - давні привілеї,
даровані військовим: таким чином він
обмежував інші претензії своїх честолюбних воєначальників, а тепер Летісія
Насарено потихеньку відбирала ті привілеї, нібито за його наказом, насправді ж - самочинно, йому просто нічого вже не
зоставалося, як згоджуватися з її розпорядженнями; на догоду їй він скасував
застарілий, варварський спосіб страти четвертуванням, коли засудженого
розривали на шматки, прив’язавши до коней, - замість цього спробували освоїти
електричний стілець, подарований йому
командуючим десантними військами для того, щоб і ми могли прилучитися до
найцивілізованішого способу страти; він
відвідав страхітливу лабораторію в портовій фортеці, де було відібрано найвиснаженіших
політичних в’язнів, щоб на них потренуватися, як треба керувати тим троном
смерті, - коли його вмикали, він пожирав усю електроенергію з міської мережі,
отож ми завжди знали точний час смертельного експерименту, бо зненацька в
портовому борделі гасло світло, і ми, заціпенівши від жаху в пітьмі, хвилину
мовчали, а потім випивали чарку за упокій душі страченого - та ще и страченого
не раз, а кілька разів, адже більшість смертників не помирали відразу - вони
зависали на ременях напівмертві, і тіла їхні димували, наче смажене м’ясо, а з
грудей виривався хрипкий стогін нелюдського болю, - аж поки, після кількох
невдалих спроб, хтось не витримував і, зглянувшись, пристрелював бідолашну
жертву, - “і все це - для того, щоб зробити тобі приємне, Летісіє! заради тебе
спорожніли в’язниці, заради тебе я дозволив повернутися в країну своїм
ворогам!” - а також урочисто обнародував на Великдень указ про заборону
переслідувати вільнодумців за їхні погляди або за вчинки: “це - особиста справа
кожного!” - в розпал своєї осені він був щиро переконаний в тому, що навіть
найзапекліші його вороги мають право на спокій, яким у дивовижні січневі ночі
втішався він разом з Летісією Насарено - єдиною в цілому світі жінкою, котра
сподобилася бачити його без сорочки, в самих тільки спідніх, сподобилася бачити
його величезну грижу, позолочену місячним сяйвом на терасі президентського
палацу, - вони удвох милувалися загадковими вербами, що їх прислали правителі
Вавилонії для його саду дощів,
милувалися грою сонячного проміння в струменях зливи, Полярною зіркою, яка
заплуталася між листям; вони удвох досліджували всесвіт за шкалою радіоли,
крізь глузливий посвист летючих планет слухали уривок радіоп’еси - щоденну
передачу з Сантьяго-де-Куба, і, стривожені, нетерпляче ждали продовження: “от
лихо! чим же воно все скінчиться? хоч би дожити до завтра!”; перед сном він
грався з сином, розповідав йому про зброю: це була єдина з усіх придуманих
людьми наук, яку він знав досконало;
а ще він завжди повчав сина: “ніколи не віддавай наказу, якщо ти не певен, чи
його виконають!” - він примушував хлопчика повторювати це правило безліч разів,
щоб той запам’ятав назавжди, що єдина помилка, якої не може дозволити собі
наділена владою людина, - це віддати наказ, не впевнившись спершу, що його буде
виконано, - то швидше була порада навченого гірким досвідом діда, а не мудрого
батька, та хлопчик не забув би її ніколи, хоч би й прожив стільки, як він, бо
вперше почув це правило тоді, коли батько вчив його, шестилітнього, стріляти з
важкої гармати: як ми гадали, саме від її страхітливого пострілу й почалася
моторошна буря - без дощу, але з блискавицями та громом, який нагадував гуркіт
вулкана, - жахливий полярний вітер з Комодоро Рівадавіа повивертав усі морські
нутрощі і заніс геть цирк-шапіто, який стояв на майдані біля колишнього
невільничого порту, - ми витягали неводами слонів, утонулих клоунів, жираф,
яких вихор позакидав на трапеції, - так вони тепер і плавали разом з
трапеціями; шалена буря ледь не потопила навантажений бананами корабель, який через
кілька годин кинув якір у нашому порту, - на борту його був молодий поет Фелікс
Рубен Гарсіа Сарм’єнто, що згодом прославився під ім’ям Рубена Даріо; о
четвертій море, на щастя, заспокоїлося, в прозорому знову повітрі роїлася
комашня, - і