його давній приятель, але де було знайти
управу на решту? - ті шість нерозгаданих загадок здовжували йому ночі, мучили
його невідступним кошмаром, - йому ввижалось, як Летісію Насарено вбивають у
нього на очах, дарма що він робив усе, щоб її вберегти: наказав куштувати їжу,
яку їй давали, - відколи в хлібі трапилася риб’яча кістка; наказав щодня
перевіряти склад повітря в її кімнатах - боявся, щоб не підсипали, бува, отрути
в балончик з аерозолем від комах; він лякався, коли вона за обідом здавалася
йому блідою або в час любощів зненацька втрачала голос; його жахала думка, що в
ту воду, яку п’є Летісія, можуть укинути мікробів жовтої лихоманки, а в краплі,
якими вона закапує собі очі, - купоросу; різні хитромудрі способи вбивства
спадали йому на думку, отруюючи кожну його мить, - серед ночі він раптово
прокидався від кошмару: йому ввижалося, ніби Летісія Насарено стікає кров’ю від
якогось індіанського чаклунства, - приголомшений усіма тими небезпеками,
реальними й вигаданими, він заборонив їй виходити з дому без супроводу лютої
президентської охорони, яка дістала право стріляти в кожного підозрілого, - “та
вона виходила, мій генерале!” - він дивився з балкона, як вона сідає з сином у
новий броньований автомобіль, і, тамуючи в собі лихе передчуття, благословляв
їх на прощання та молився подумки: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, захисти
їх! зроби так, щоб кулі відскакували від її корсажу, відведи трутизну, - хай
зловмисники схаменуться!..” - він не мав ані хвильки спокою, аж поки од
Військової площі не чулися сирени ескорту, аж поки він не бачив на власні очі,
як Летісія Насарено з хлопчиком ідуть подвір’ям у сяйві маяка, - вона
поверталася радісно збуджена, а слідом ішли озброєні до зубів охоронці, несучи
живих індиків, орхідеї з Енвігадо, низки кольорових ліхтариків для різдвяної
ночі, про яку вже нині сповіщали святкові гасла та вогні ілюмінації, - це він
звелів зарані прикрасити місто, щоб хоч якось приховати свою тривогу; він
стрічав Летісію на сходах: “жива, слава богу!” - вдихав нафталіновий дух її
песців, гіркий запах поту, запах її волосся, підстриженого коротко, наче у
хворої, допомагав їй віднести здобич у спальню, невідступно почуваючи дивовижну
впевненість: оце зараз він втрачає останні крихти свого клятого щастя - бодай
зовсім було не знати його! - відчай зростав у ньому, бо він уже ясно бачив, що
все даремно: як би він не силкувався відвести біду, всі зусилля тільки
наближали його невблаганно до тієї моторошної середи, коли він прийняв страшне
рішення: “досить! к чорту все! хай нарешті станеться те, що має статися, -
тільки швидше!..” - щойно він це подумав, як наказ його було блискавично
виконано: до кабінету вбігло два ад’ютанти з жахливою звісткою: на ринку Летісію
Насарено й хлопчика розірвали на шматочки і з’їли знавіснілі пси, - “вони
зжерли їх живцем, мій генерале! але це були не наші звичайні пси, a мисливські
собаки з чудернацькими жовтими очима і гладенькою акулячою шкурою! хтось
нацькував їх на песців - шістдесят однакових собак, мій генерале!.. ніхто й
отямитись не встиг, коли вони повискакували з- під прилавків і накинулися на
Летісію Насарено й хлопчика, - стріляти ми не могли, боялися, що й їх
уб’ємо!..” - здавалося, що вони тонуть разом із собаками в пекельній
круговерті, - лише на якусь мить з того виру благально здіймалися ефемерні
руки, поки тіло щезало шматок за шматком; а навколо стояли люди, і на їхніх
обличчях відбивався то жах, то співчуття, то радість; і ось нарешті все
скінчилося - долі валявся тільки капелюшок Летісії Насарено, прикрашений
фетровими квітками, а закляклі від жаху зеленярки, схожі на ідолів, забризканих
теплою кров’ю, бурмотіли: “господи, цього не сталося б, якби генерал не хотів,
або хоча б не знав про все!..” - та й по всьому, на вічну ганьбу президентській
охороні, яка не зробила жодного пострілу і врятувала самі лише обгризені кості,
розкидані серед закривавлених овочів, - “та ще ми знайшли хлопчикові медалі,
його шабельку без китиці, сап’янові черевички Летісії Насарено, які чомусь
плавали аж у бухті, за лігу від ринку, намисто з барвистого скла, плетений
гаманець, - віддаємо все вам у руки, мій генерале, разом із цими трьома
ключами, обручкою з почорнілого золота і п’ятдесятьма сентаво - п’ять монет по
десять сентаво, ось ми кладемо їх на письмовий стіл, порахуйте, будь ласка, - а
більше нічого, мій генерале, це все, що від них зосталося!..” Йому було б
однаково, що від них зосталося, коли б він знав тоді, що мине всього лише
кілька не таких тяжких років - і він геть забуде про все, в його пам’яті
зітреться останній слід тієї фатальної середи, - та зараз він плакав од люті,
криком кричав од люті, і не міг заснути від нестерпного виття собак, яких
переловили і тримали на ланцюгу в патіо: “що з ними робити, мій генерале?” - він
ніяк не міг вирішити, приголомшено запитував себе, чи, вбивши собак, не вб’ють
таким чином удруге й Летісію Насарено та хлопчика в їхніх утробах? він наказав
зруйнувати залізне склепіння овочевого ринку і на тому місці закласти сад - із
магноліями та перепілками, і спорудити мармуровий хрест - “вищий за маяк, і хай
сяйво його буде яскравіше від сяйва маяка” - щоб у пам’яті прийдешніх поколінь,
скільки й роду людського, зостався навіки спомин про історичну жінку, котру він
сам забув ще до того, як монумент було зруйновано, його підірвали вибухівкою
якоїсь ночі, і нікого це не вразило; щодо магнолій, то їх пожерли свині, і з
меморіального саду зробилося брудне смердюче болото, - втім, він про це ніколи
так і не дізнався, і не тільки тому, що наказав своєму особистому шоферові
об’їжджати колишній овочевий ринок десятою дорогою, - “навіть якщо тобі для
цього доведеться об’їхати весь світ!”, - а й тому, що більше не виїздив у
місто, - відтоді, як переселив свої міністерства в будинки з сонцезахисного
скла, а сам зостався зі жменькою челяді в занедбаному домі, де й сліду не
лишилося від королівських діянь Летісії, - він сам так розпорядився; день при
дні тинявся він спорожнілим палацом, не маючи ніякого діла, - хіба що часом
віддавав якісь незначні вказівки верховному командуванню або приходив на
засідання кабінету міністрів, якщо треба було вирішити якесь заплутане питання,
- та ще приймав у себе надокучливого посла Вільсона, котрий сидів з ним до ночі
під сейбою, приносив йому балтиморські цукерки та кольорові журнали з
фотографіями голих жінок, - клятий посол заповзявся вмовити його, щоб він
віддав територіальні води країни за проценти величезного державного боргу; він
давав послові вибалакатися, а сам робив вигляд, що чує все - або нічого не чує
з того, що йому кажуть: залежно від того, чи вигідно йому було чути, чи ні, -
він боронився від послового красномовства, слухаючи, як дівчатка з сусідньої
жіночої школи співають пісню про строкату пташку на зеленій гілці; коли вже
сутеніло, він випроводжав посла до сходів, намагаючись пояснити йому, що може
віддати все, крім моря: “як це так - зостатися без моря під вікнами? та ви
тільки подумайте собі, що я робитиму один у такому здоровенному домі, якщо не
бачитиму моря? гляньте, яке воно при заході, чисто тобі палаюча трясовина; і не
бачити цього щовечора? а як я житиму без грудневих вітрів, що, завиваючи,
вриваються в розбиті вікна, без зелених спалахів маяка, - я, котрий покинув
тумани свого плоскогір’я і, палаючи в лихоманці, кинувся у вир війни за
федерацію, - не думайте, що я зробив це з патріотичних почуттів, як пишуть у
різних там енциклопедіях, або з авантюризму, та й на принципи федералізму мені
було начхати, Господь з ними, - ні, любий мій Вільсоне, я хотів побачити море!
отож ви краще придумайте щось інше!” - казав він послові на прощання,
поплескуючи його по плечу, а потім ішов запалювати лампи в порожніх
канцеляріях, - якось увечері він наткнувся на корову, котра блукала коридорами,
і погнав її до сходів; бідолашна тварина зачепилася ратицями за дірявий килим і,
спіткнувшись, покотилася сходами й скрутила собі в’язи, на превелику радість
зголоднілим прокаженим, які мерщій заходилися білувати її, - після смерті
Летісії Насарено всі прокажені, сліпі та паралітики повернулись у свої
трояндові хащі і знову канючили цілющу сіль з його рук, - він слухав, як вони
співають зоряними ночами пісню давніх славетних часів і сам підспівував їм:
“Сусанно, прийди, Сусанно!..”; щодня о п’ятій він визирав у віконце комори - зі
школи саме виходили дівчатка, він милувався їхніми блакитними фартушками,
гольфами, кісками, - “матінко, як ми чимдуж бігли геть від цього привиду з
сухотними очима, коли він манив нас із-за ґрат своїми скарлюченими пальцями в
подертих рукавичках: “дівчинко, дівчинко, ходи-но до мене!” - кликав він нас”,
- вони втікали, налякані, а, він думав: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, ну й
дівчата зараз пішли!..” - і сам із себе посміювався; але до нього повернулось
звичне самопочуття, коли його особистий лікар, міністр охорони здоров’я,
котрого він час від часу запрошував на обід і котрий завжди оглядав при тій
нагоді його очі та слухав пульс, одного разу спробував примусити його пити
мікстуру проти склерозу, - “щоб залатати дірки, в які, мовляв, витікає моя
пам’ять, - ви бачили таке, буду я пити якусь гидоту! та я зроду нічим не
хворів, хіба що лихоманкою у війну! к чорту всіх лікарів!” - і відтоді він
обідав сам, повернувшись спиною до всього світу, - неабиякий ерудит посол
Меріленд ка