він, правда, запротестував, коли Саенс
де ла Барра увійшов до його кабінету, ведучи з собою на повідку звіра, чиї
м’язи перекочувалися під шкурою, наче живе срібло, - він був увесь клубком
нервів, що підкоряється тільки непомітним командам єдиної в цілому світі людини
- найхоробрішої і найнещаднішої; “залишіть собаку за дверима”, - наказав він, але Саенс де ла Барра заперечив:
“ні, генерале, на світі немає такого місця, куди б я міг зайти, а Лорд Кьохель
- ні!” - і пес увійшов, він дрімав біля ніг господаря, поки вони вели буденні
підрахунки відрубаних голів, але миттю зривався на ноги, важко дихаючи, коли
доходило до суперечки, - “його жіночі очі заважали мені думати, я здригався від
його людського подиху; він скочив, готовий напасти, від його морди аж пара
пішла, і весь він заклекотів, мов той казан, коли я вдарив кулаком по столу”, -
бо як було не розлютитися: серед інших голів у мішку цього разу лежала й голова
одного з найстаріших його ад’ютантів, який до того ж був добрим партнером у
доміно, стільки років вони грали разом, - “досить, ну його к чорту! пора
покласти цьому край!” - проте Саенс де ла Барра, як завше, втихомирив його - не
доказами, а своєю ласкавою нещадністю дресирувальника диких псів; він картав себе за те, що підкоряється
цьому Саенсу де ла Барра, єдиному з усіх смертних, хто сміє поводитися з ним ніби з васалом, - наодинці з собою
він повставав проти цього панування, вкотре вирішував скинути з себе це рабське
ярмо, яке мало-помалу витісняло всю його
владу, - “треба негайно покласти цьому край! зрештою, Бендісьйон Альварадо
народила мене не для того, щоб на мене погейкували, а для того, щоб я
владарював!” - так вирішував він щоночі, але від тих його намірів не лишалося й
сліду, коли Саенс де ла Барра заходив до кабінету - і він здавався, засліплений витонченими манерами, живою гарденією,
звучним голосом, ароматними лосьйонами, смарагдовими запонками, накрохмаленими
манжетами, гарною тростиною, суворою вродою цієї найпотрібнішої і
найнестерпнішої людини, - “не гарячкуйте так, Начо, - повторюване він, -
виконуйте свій обов’язок!” - і знову одержував мішки з головами, підписував
квитанції, навіть не читаючи, поринав без упину в бездонні піски своєї влади,
питав себе на кожному кроці, кожного ранку дивлячись із кожного вікна на море:
“що це скоїлося в світі? либонь, уже й по одинадцятій, а в цьому домі, як на
кладовищі, - ані душі! чи тут є хто живий? - питався він, але нікого, крім
нього самого, не було, - де ж це я, що й я сам себе не можу знайти?.. -
допитувався він, - куди поділися мої босі ординарці, які розвантажували в
коридорах віслюків, нав’ючених городиною та кошиками з курми? де калюжі брудної
води, розхлюпаної моїми галасливими жінками, котрі міняли у вазах зів’ялі за
ніч квіти на свіжі, мили клітки та вибивали палицями килими на балконах,
виспівуючи влад: “Сусанно, прийди, Сусанно, чекаю тебе, кохана”? де мої
семимісячні вилупки, які гидили під дверима та малювали своєю сечею одногорбих
верблюдів на стінах конференц-залу? що сталося з моїми урядовцями, котрі
лаялися, знаходячи в шухлядах своїх столів курей, які там неслися? де ті повії,
що бігали у вбиральню з солдатами? де мої приблудні пси, які гасали по всьому
дому, гавкаючи на дипломатів? хто це знову попроганяв моїх паралітиків зі
сходів, моїх прокажених - з трояндових кущів, моїх нахабних підлабузників -
звідусіль?..” - останніх своїх приятелів ¡з верховного командування він
ледве бачив за глухою стіною нових людей, котрі відповідали за його особисту
безпеку; рідко випадала йому нагода побувати на засіданні нового кабінету
міністрів, призначеного не ним, а
кимсь іншим, - це були шість докторів наук у похоронних сюртуках, з
накрохмаленими комірцями, вони вгадували всі його думки і вирішували державні
справи, навіть не порадившись із ним, - “та що це таке?! кінець кінцем, уряд -
це я!” - але Саенс де ла Барра незворушно пояснив йому: “ви не уряд, генерале,
ви - влада”; в і н нудився, граючи щовечора в доміно, дарма що супротивниками
були чудові гравці: йому не вдавалося програти жодної партії, які б хитромудрі
пастки на себе самого він не розставляв; хоч-не-хоч, він мусив миритися з тим,
що обіду доводиться ждати цілу годину, - поки перевірять, чи не отруєна його
їжа; він не знаходив меду в своїх тайниках, - “чорти б його побрали, хіба це та
влада, якої я прагнув?” - запротестував він якось, але Саенс де ла Барра
заперечив йому: “іншої немає, генерале!” - бо тільки така влада була можлива в
цьому палаці, в колишньому раю, що за інших часів вирував, наче недільний
ярмарок, а нині заціпенів у летаргічному сні, як мертвий, і тепер