йому нічого було робити, - хіба що
чекати четвертої години дня, щоб послухати по радіо продовження роману про
нещасливе кохання - щоденну передачу місцевої радіостанції; він лежав у своєму
гамаку, з непочатою склянкою лимонаду в руці, слухав і мучився, не знаючи, вмре
чи не вмре героїня роману, - “вона ж така молодесенька!” - і Саенс де ла Барра
дізнався для нього: “так, генерале, вона вмре”, - “хай вона не вмирає! -
наказав він, - якого дідька, хай живе до кінця роману, вийде заміж, народить
купу дітей і доживе до старості, як усі люди!” - і Саенс де ла Барра звелів
переробити сценарій, аби потішити його
ілюзією, ніби він править, - отож відтепер, за його наказом, ніхто більше не вмирав, герой і героїня, які спочатку
не кохали одне одного, благополучно йшли до вінця, персонажі, поховані в
попередніх розділах, воскресали, а злих карали завчасно, щоб потішити генерала,
- за його наказом увесь світ був щасливий, і йому самому легше було терпіти це
безглузде життя, де він давно вже почувався зайвим, бо коли годинник бив восьму
і він вирушав оглянути перед сном свої володіння, то виявлялося, що хтось і без
нього вже поклав корму коровам та вимкнув світло в казармі президентської
охорони; челядь уже спала, на кухнях був лад - підлога помита, столи, на яких
рубають м’ясо, вишкрябані й протерті креоліном, - від них пахне духом лікарні,
і жодного сліду крові немає; хтось уже позачиняв вікна на шпінгалети і замкнув
канцелярії, хоч ключі від них були тільки в нього;
лампи в коридорах, від вестибюля до спальні, гасли одна за одною, перш ніж він
доторкався до вимикача, - він ішов у темряві, тягнучи свої важкі ноги
полоненого монарха повз темні дзеркала; тепер на острозі в нього був
оксамитовий чохол, - щоб ніхто не вистежив його
за золотими зблисками її зірочки; він бачив у вікнах те ж саме січневе
Карибське море, - як і завжди, воно скидалося на квітучу трясовину; він
зазирнув до кімнати Бендісьйон Альварадо, щоб упевнитися, чи на місці її
спадщина - меліса, клітки з давно здохлими пташками, скорбне ложе, на якому
мати вітчизни гнила живцем, - “на добраніч, матусю”, - пробурмотів він, як
завше, - хоч давно вже ніхто не відповідав йому: “на добраніч, синку, спи з
богом”; він пішов до спальні, присвічуючи собі лампою, - тією самою, яку тримав
на випадок нагальної втечі, - і зненацька його як приском обсипало: наче
вуглини, спалахнули в пітьмі очі Лорда Кьохеля, і він відчув чоловічий дух, відчув на собі всю владну силу й презирство
того, хто стояв у темряві, - “хто там?” - спитався він, хоч добре знав, хто це:
Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра в парадному костюмі прийшов нагадати йому, що
сьогодні ¡сторична ніч: “дванадцяте серпня, генерале, велика дата!
сьогодні ми святкуємо перше сторіччя з дня вашого приходу до влади, отож гості
прибули з усього світу, бо тільки раз за найдовше життя можна побувати на
такому святі!..” - вітчизна святкувала - вся вітчизна, крім нього самого: як
наполегливо не вмовляв його Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра провести цю знаменну
ніч серед свого народу, який радів і славив його
з усіх сил, він раніше, ніж звичайно, зачинився на три замки, три засуви й три
защіпки в казематі-спальні, ліг долілиць на голу кам’яну підлогу, ліг, як був:
у полотнянім мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із золотою острогою на
лівому закаблуці, підклавши під голову правицю замість подушки, - так само
лежав він і тоді, коли ми знайшли його, подзьобаного грифами, вкритого морським
цвітом та паразитами, - і, крутячись із боку на бік у тривожному сні, чув, ніби
крізь туман, далекі вибухи петард на святі без нього, чув бравурну музику,
радісне калатання дзвонів, збуджений гомін люду, який потоками намулу плив
зусібіч, щоб піднести до неба славу, котра не була його славою, - він
бурмотів, більше здивований, аніж засмучений: “матінко моя ріднесенька
Бендісьйон Альварадо, вже сто років!.. хай йому біс, подумати тільки - сто
років! як швидко летить час!..”