він, як вірний пес, повсякчас міг чути наполегливу вимогу віддати
територіальні води порядком виплати величезного зовнішнього боргу, - але він,
як завжди, відказував: “про це не може бути й мови, любий Стівенсоне! все, крім
моря!” - і вимикав електричний підсилювач, щоб не чути більше цього металічного
голосу, який товк йому одне й те ж, хоч його власні експерти давно пояснили
йому все це без зайвих мудрувань: “ми зовсім голі, мій генерале, в нас нічого
не зосталося! ці позички виссали з нас усю кров - спочатку ми позичали, щоб
погасити зовнішній борг часів війни за незалежність, потім позичали, щоб
підняти занепале господарство, - а чим було платити, мій генерале? отож ми
віддали монополію на хіну й тютюн - англійцям, на каучук і какао - голландцям,
концесію на будівництво залізниці в пустелі та на користування річковим
пароплавством - німцям, і все, що тільки можна, - грінго!” - ці угоди, звісно,
були таємні, він і гадки про них не мав аж до скандального падіння й
привселюдної страти Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, хай горить він ясним вогнем
у пеклі, аж на споді, - “в нас нічого не зосталося, мій генерале!” - але ж він
чув це від кожного свого міністра фінансів ще з тих тяжких часів, коли оголосив
про відстрочення платежів гамбурзьким банкірам, - німецька ескадра заблокувала
тоді порт, а англійський панцерник зробив попереджувальний постріл і пробив
снарядом вежу собору, - але він гукнув: “срати я хотів на англійського короля!
геть кайзера! вмремо, а не здамося!..” - і в останню мить був урятований таким
затятим, як і сам, гравцем у доміно, своїм партнером, послом Чарльзом У.
Трейкслером, уряд якого зголосився бути гарантом наших європейських
зобов’язань, одержавши натомість право на довічну експлуатацію наших надр, -
“як ми з того часу живемо - самі бачите! ми винні навіть за ті спідні, що на
нас, мій генерале!” - проте він о п’ятій випроводжав одвічного посла до сходів
і на прощання казав йому, поплескуючи по плечу: “нізащо в світі, любий
Бейкстере, я швидше вмру, аніж залишуся без моря!” - його охоплював відчай у
цьому домі, схожому на кладовисько, - він никав палацом, нікого не зустрічаючи,
так, ніби плив під водою, - “а все цей пройдисвіт Хосе Ігнасіо Саенс де ла
Барра, я так помилився щодо нього!” - бо той повідрубував голови всім, тільки
не тим, кому слід було відрубати, не вбивцям Летісії Насарено й хлопчика;
пташки в клітках ніяк не хотіли співати, дарма що він напував їх чудодійними
ліками, дівчатка в сусідній школі теж не заводили більше на перервах своєї
пісні про строкату пташку на зеленій гілці, - отож усе його життя віднині було в
нетерплячому очікуванні тої миті, “коли ти будеш зі мною в корівні, моє
дівчатко, і я пеститиму твої груденята, схожі на недозрілі пальмові плоди”; він
обідав сам під накриттям із живих квітів, а потім плив у мареві спеки,
відганяючи сон, щоб не згубити нитки телефільму, в якому все робилося за його
наказом і всупереч життю, отож усі були щасливі, - але сам доброчинець, який
завжди дізнавався про все на світі, цього разу й не здогадувався, що іще з
часів Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра було встановлено спеціальний
радіопередавач, який транслював романи для його радіоли, а потім ми створили
для нього закритий телевізійний канал, по якому лише він міг дивитися фільми,
перелицьовані на його смак, фільми, де вмирали тільки негідники, де кохання
перемагало смерть, а життя було легким, ніби подих вітерця, ми дурили його, і
він був з того такий щасливий, як у свої старечі вечори з дівчатками в шкільній
формі, - він би тішився з ними до самої смерті, якби, на своє лихо, одного разу
не спитав у котроїсь: “а чого тебе навчають у школі?” - “і я відповіла правду:
“нічого мене не навчають, сеньйоре, бо я портова повія”, - а він сказав: “ану
повтори!” - подумав, що це, мабуть, йому вчулося, і я повторила по складах, що
я не ходжу до школи, бо я портова повія, в санітарній службі мене вимили
креоліном, видраїли мочалкою, звеліли вдягти на себе оцю матроску і ці панчохи,
які носять порядні дівчатка, і наказали, щоб я щодня о п’ятій проходила цією
вулицею - в гурті з іншими повіями мого віку, яких теж завербувала й вимила санітарна
служба, ви їх бачили, вони теж у такій самій шкільній формі та хлопчачих
черевиках, з такими самими косами із кінського волосу, що пристібуються
шпильками, ось такими, гляньте-но; нам сказали, щоб ми не боялися нещасного
дурного старигана, який давно вже ні на що не здатний, - він, мовляв,
усього-на-всього помацає пальцем, як лікар, та ще хіба циці посмокче абощо -
одне слово, те, що ви й робите, коли я приходжу, а нам треба було тільки
заплющувати очі, наче то бозна-яка насолода, та шепотіти: “любий!.. любий
мій!..” - те, що вам так до вподоби; нам загадали зробити репетицію і повторити
все спочатку кілька разів, і аж потім заплатили, - ну, по-моєму, це занадто
велика морока, - і все це за якихось чотири смердючих песо, що їх нам видають
на руки після вирахування санітарного податку та комісійних для сержанта, це ж
свинство - стільки харчів, бач, пропадає, а їсти однаково нічого, - отак йому й
випалила”, - а похмурий старий вислухав усе те, не змигнувши й оком, і тільки
думав собі: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, за що ти мене так тяжко
караєш!..” - проте жодн