сити зовнішній борг часів війни за незалежність, потім позичали, щоб
підняти занепале господарство, - а чим було платити, мій генерале? отож ми
віддали монополію на хіну й тютюн - англійцям, на каучук і какао - голландцям,
концесію на будівництво залізниці в пустелі та на користування річковим
пароплавством - німцям, і все, що тільки можна, - грінго!” - ці угоди, звісно,
були таємні, він і гадки про них не мав аж до скандального падіння й
привселюдної страти Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, хай горить він ясним вогнем
у пеклі, аж на споді, - “в нас нічого не зосталося, мій генерале!” - але ж він
чув це від кожного свого міністра фінансів ще з тих тяжких часів, коли оголосив
про відстрочення платежів гамбурзьким банкірам, - німецька ескадра заблокувала
тоді порт, а англійський панцерник зробив попереджувальний постріл і пробив
снарядом вежу собору, - але він гукнув: “срати я хотів на англійського короля!
геть кайзера! вмремо, а не здамося!..” - і в останню мить був урятований таким
затятим, як і сам, гравцем у доміно, своїм партнером, послом Чарльзом У.
Трейкслером, уряд якого зголосився бути гарантом наших європейських
зобов’язань, одержавши натомість право на довічну експлуатацію наших надр, -
“як ми з того часу живемо - самі бачите! ми винні навіть за ті спідні, що на
нас, мій генерале!” - проте він о п’ятій випроводжав одвічного посла до сходів
і на прощання казав йому, поплескуючи по плечу: “нізащо в світі, любий
Бейкстере, я швидше вмру, аніж залишуся без моря!” - його охоплював відчай у
цьому домі, схожому на кладовисько, - він никав палацом, нікого не зустрічаючи,
так, ніби плив під водою, - “а все цей пройдисвіт Хосе Ігнасіо Саенс де ла
Барра, я так помилився щодо нього!” - бо той повідрубував голови всім, тільки
не тим, кому слід було відрубати, не вбивцям Летісії Насарено й хлопчика;
пташки в клітках ніяк не хотіли співати, дарма що він напував їх чудодійними
ліками, дівчатка в сусідній школі теж не заводили більше на перервах своєї
пісні про строкату пташку на зеленій гілці, - отож усе його життя віднині було в
нетерплячому очікуванні тої миті, “коли ти будеш зі мною в корівні, моє
дівчатко, і я пеститиму твої груденята, схожі на недозрілі пальмові плоди”; він
обідав сам під накриттям із живих квітів, а потім плив у мареві спеки,
відганяючи сон, щоб не згубити нитки телефільму, в якому все робилося за його
наказом і всупереч життю, отож усі були щасливі, - але сам доброчинець, який
завжди дізнавався про все на світі, цього разу й не здогадувався, що іще з
часів Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра було встановлено спеціальний
радіопередавач, який транслював романи для його радіоли, а потім ми створили
для нього закритий телевізійний канал, по якому лише він міг дивитися фільми,
перелицьовані на його смак, фільми, де вмирали тільки негідники, де кохання
перемагало смерть, а життя було легким, ніби подих вітерця, ми дурили його, і
він був з того такий щасливий, як у свої старечі вечори з дівчатками в шкільній
формі, - він би тішився з ними до самої смерті, якби, на своє лихо, одного разу
не спитав у котроїсь: “а чого тебе навчають у школі?” - “і я відповіла правду:
“нічого мене не навчають, сеньйоре, бо я портова повія”, - а він сказав: “ану
повтори!” - подумав, що це, мабуть, йому вчулося, і я повторила по складах, що
я не ходжу до школи, бо я портова повія, в санітарній службі мене вимили
креоліном, видраїли мочалкою, звеліли вдягти на себе оцю матроску і ці панчохи,
які носять порядні дівчатка, і наказали, щоб я щодня о п’ятій проходила цією
вулицею - в гурті з іншими повіями мого віку, яких теж завербувала й вимила санітарна
служба, ви їх бачили, вони теж у такій самій шкільній формі та хлопчачих
черевиках, з такими самими косами із кінського волосу, що пристібуються
шпильками, ось такими, гляньте-но; нам сказали, щоб ми не боялися нещасного
дурного старигана, який давно вже ні на що не здатний, - він, мовляв,
усього-на-всього помацає пальцем, як лікар, та ще хіба циці посмокче абощо -
одне слово, те, що ви й робите, коли я приходжу, а нам треба було тільки
заплющувати очі, наче то бозна-яка насолода, та шепотіти: “любий!.. любий
мій!..” - те, що вам так до вподоби; нам загадали зробити репетицію і повторити
все спочатку кілька разів, і аж потім заплатили, - ну, по-моєму, це занадто
велика морока, - і все це за якихось чотири смердючих песо, що їх нам видають
на руки після вирахування санітарного податку та комісійних для сержанта, це ж
свинство - стільки харчів, бач, пропадає, а їсти однаково нічого, - отак йому й
випалила”, - а похмурий старий вислухав усе те, не змигнувши й оком, і тільки
думав собі: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, за що ти мене так тяжко
караєш!..” - проте жодним порухом не виказав свого відчаю, а почав потай
розплутувати цю справу, аж поки не докопався до правди: виявляється, жіночу
школу, яка сусідила з президентським палацом, таки й насправді закрили багато
років тому, і міністр освіти, з благословення архієпископа та за згодою
батьків, асигнував кошти на побудову нової триповерхової школи - її збудували
на березі моря, якнайдалі від президентського палацу, щоб уберегти дівчаток із
знатних родин від зазіхань похмурого спокусника, чиє тіло, схоже на рибу
сабало, яка лежить догори черева на банкетному столі, зробилося нині
невпізнанним у мертвотно-блідому світлі, що струменіло над пустельною рівниною,
всіяною місячними кратерами, - то було наше перше світання без нього, бо він
лежав у білосніжному квітті” звільнений нарешті від своєї абсолютної влади, -
після нескінченних літ їхнього взаємного полону, коли неможливо було добрати,
хто чия жертва в цій усипальні для живих президентів, яку зсередини і ззовні
пофарбували в білий цвинтарний колір, - “і ніхто мене й не питав!” - його ніхто
не впізнавав, і всі знай покрикували: “не огинайтесь тут, сеньйоре, стіни
закаляєте, йдіть звідси!” - і він ішов звідти, - “не спускайтеся сюди,
сеньйоре, на вас може впасти риштування!” - і він не спускався туди, очамрілий
від гуркоту, а сердиті муляри горлали на нього: “забирайся геть, старий дурню,
а то ще напаскудиш у розчин!” - і він слухняно забирався геть, наче який-небудь
рядовий, - так тяглося всі ті важкі місяці, поки скінчили реконструкцію, яку
затіяли, навіть не поспитавши в нього дозволу, заради того, щоб відчинити нові
вікна морським вітрам; він був самотній, як ніколи, під суворим наглядом своїх
охоронців, котрі, здавалось, не охороняють його, а стежать за ним, - вони
залюбки вминали половину його їжі, нібито щоб дізнатися, чи вона не отруєна,
вони міняли його тайники з медом, вони, як на бойового півня, натягали чохол на
його золоту острогу, щоб не дзвеніла, - “на якого дідька всі ті хитрощі, оце б
попосміявся з них мій друзяка Сатурно Сантос!” - він жив тепер, віддавшись на
ласку тих одинадцяти головорізів у піджаках та краватках, день при дні вони
товклися довкола нього, снували туди-сюди, чисто тобі японські штукарі, вони
носилися по всіх усюдах зі своїм апаратом, котрий одразу починав блимати
зеленим і червоним, якщо в когось поблизу, на відстані п’ятдесяти метрів, була
зброя, - “а коли довелося виїхати в місто, ми мчали вулицями так, наче за нами
хто гнався, наші сім однакових автомобілів наввипередки обганяли один одного та
безперестану мінялися місцями - я не знав і сам, у котрому з них їду!..” - це
було безглуздо, все одно, що стріляти в грифів, бо коли він відхилив фіранку,
щоб уперше після довголітнього затворництва глянути на світ божий, то побачив,
що ніхто не звертає ніякої уваги на таємничий виїзд похоронних лімузинів
президентського кортежу; він побачив будинки міністерств, що скидалися на скелі
з сонцезахисного скла, - вони здійнялися вище від куполів собору і затулили
собою строкаті негритянські халупи на пагорбах біля порту; він побачив
військовий патруль, - солдати стирали зі стіни щойно написане гасло, і він
поцікавився, що там було написано, - “СЛАВА ТВОРЦЕВІ НОВОЇ ВІТЧИЗНИ!” -
відповіли йому, - ясна річ, це була брехня, бо хто б у дідька стирав таке; він
побачив там, де раніше було болото, новий бульвар, такий широкий, як шість
колишніх бульварів, - обабіч аж до самого моря росли кокосові пальми та квіти;
він побачив передмістя - безліч новеньких вілл із римськими портиками та
готелів із тропічними садами там, де раніше був смітник; він побачив
автомобілі, які повзли, мов ті черепахи, звивистим лабіринтом міських
автострад, побачив очманілі від полудневої спеки юрби, що, наче худоба, сунули
тротуаром по сонячному боці вулиці, а на протилежному боці, де не було сонця,
прогулювалися знічев’я збирачі податків за право ходити затінком, - і ніхто вже
не тремтів, як колись, уздрівши знамення влади, схованої в прохолодній домовині
президентського лімузина, ніхто не впізнавав розчарованих очей, скорботних уст,
немічної руки, яка махала бозна-кому крізь галасливі вигуки торговців газетами
й амулетами, морозивом і тризначними лотерейними квитками, - буденний ґвалт
вулиці, якій і діла не було до особистої трагедії самотнього вояки, котрий
думав собі, тоскно зітхаючи: “матінко моя Бендісьйон Альварадо, що сталося з
моїм містом!.. де той жалюгідний провулок, у якому мешкали незаміжні жінки, -
ті, що надвечір, поки їхній одяг сохнув на балконах, роздягнені виходили купити
риби та добряче полаятися з зеленярками? де індуси, які спорожнялися перед
своїми крамничками? де їхні бліді жінки, котрі співали ж