им порухом не виказав свого відчаю, а почав потай
розплутувати цю справу, аж поки не докопався до правди: виявляється, жіночу
школу, яка сусідила з президентським палацом, таки й насправді закрили багато
років тому, і міністр освіти, з благословення архієпископа та за згодою
батьків, асигнував кошти на побудову нової триповерхової школи - її збудували
на березі моря, якнайдалі від президентського палацу, щоб уберегти дівчаток із
знатних родин від зазіхань похмурого спокусника, чиє тіло, схоже на рибу
сабало, яка лежить догори черева на банкетному столі, зробилося нині
невпізнанним у мертвотно-блідому світлі, що струменіло над пустельною рівниною,
всіяною місячними кратерами, - то було наше перше світання без нього, бо він
лежав у білосніжному квітті” звільнений нарешті від своєї абсолютної влади, -
після нескінченних літ їхнього взаємного полону, коли неможливо було добрати,
хто чия жертва в цій усипальні для живих президентів, яку зсередини і ззовні
пофарбували в білий цвинтарний колір, - “і ніхто мене й не питав!” - його ніхто
не впізнавав, і всі знай покрикували: “не огинайтесь тут, сеньйоре, стіни
закаляєте, йдіть звідси!” - і він ішов звідти, - “не спускайтеся сюди,
сеньйоре, на вас може впасти риштування!” - і він не спускався туди, очамрілий
від гуркоту, а сердиті муляри горлали на нього: “забирайся геть, старий дурню,
а то ще напаскудиш у розчин!” - і він слухняно забирався геть, наче який-небудь
рядовий, - так тяглося всі ті важкі місяці, поки скінчили реконструкцію, яку
затіяли, навіть не поспитавши в нього дозволу, заради того, щоб відчинити нові
вікна морським вітрам; він був самотній, як ніколи, під суворим наглядом своїх
охоронців, котрі, здавалось, не охороняють його, а стежать за ним, - вони
залюбки вминали половину його їжі, нібито щоб дізнатися, чи вона не отруєна,
вони міняли його тайники з медом, вони, як на бойового півня, натягали чохол на
його золоту острогу, щоб не дзвеніла, - “на якого дідька всі ті хитрощі, оце б
попосміявся з них мій друзяка Сатурно Сантос!” - він жив тепер, віддавшись на
ласку тих одинадцяти головорізів у піджаках та краватках, день при дні вони
товклися довкола нього, снували туди-сюди, чисто тобі японські штукарі, вони
носилися по всіх усюдах зі своїм апаратом, котрий одразу починав блимати
зеленим і червоним, якщо в когось поблизу, на відстані п’ятдесяти метрів, була
зброя, - “а коли довелося виїхати в місто, ми мчали вулицями так, наче за нами
хто гнався, наші сім однакових автомобілів наввипередки обганяли один одного та
безперестану мінялися місцями - я не знав і сам, у котрому з них їду!..” - це
було безглуздо, все одно, що стріляти в грифів, бо коли він відхилив фіранку,
щоб уперше після довголітнього затворництва глянути на світ божий, то побачив,
що ніхто не звертає ніякої уваги на таємничий виїзд похоронних лімузинів
президентського кортежу; він побачив будинки міністерств, що скидалися на скелі
з сонцезахисного скла, - вони здійнялися вище від куполів собору і затулили
собою строкаті негритянські халупи на пагорбах біля порту; він побачив
військовий патруль, - солдати стирали зі стіни щойно написане гасло, і він
поцікавився, що там було написано, - “СЛАВА ТВОРЦЕВІ НОВОЇ ВІТЧИЗНИ!” -
відповіли йому, - ясна річ, це була брехня, бо хто б у дідька стирав таке; він
побачив там, де раніше було болото, новий бульвар, такий широкий, як шість
колишніх бульварів, - обабіч аж до самого моря росли кокосові пальми та квіти;
він побачив передмістя - безліч новеньких вілл із римськими портиками та
готелів із тропічними садами там, де раніше був смітник; він побачив
автомобілі, які повзли, мов ті черепахи, звивистим лабіринтом міських
автострад, побачив очманілі від полудневої спеки юрби, що, наче худоба, сунули
тротуаром по сонячному боці вулиці, а на протилежному боці, де не було сонця,
прогулювалися знічев’я збирачі податків за право ходити затінком, - і ніхто вже
не тремтів, як колись, уздрівши знамення влади, схованої в прохолодній домовині
президентського лімузина, ніхто не впізнавав розчарованих очей, скорботних уст,
немічної руки, яка махала бозна-кому крізь галасливі вигуки торговців газетами
й амулетами, морозивом і тризначними лотерейними квитками, - буденний ґвалт
вулиці, якій і діла не було до особистої трагедії самотнього вояки, котрий
думав собі, тоскно зітхаючи: “матінко моя Бендісьйон Альварадо, що сталося з
моїм містом!.. де той жалюгідний провулок, у якому мешкали незаміжні жінки, -
ті, що надвечір, поки їхній одяг сохнув на балконах, роздягнені виходили купити
риби та добряче полаятися з зеленярками? де індуси, які спорожнялися перед
своїми крамничками? де їхні бліді жінки, котрі співали журних пісень, щоб
змилостивити смерть? де дівчина, перетворена на скорпіона за те, що не
слухалася батьків? де шинки найманців, де струмки їхньої смердючої сечі? де зграя
пеліканів за рогом вулиці? і раптом - ах, порт! де ж це порт, він же мав бути
якраз отут? де шхуни контрабандистів? де старий панцерник морських піхотинців?
де звичний дух лайна? що скоїлося з цим світом, матусю?..” - ніхто не впізнавав
його руки, руки забутого коханця, яка бозна-кому махала з віконця першого
вагона, що мчав через поля духмяних трав на місці колишніх малярійних боліт, де
раніше вирощували рис, де пронизливо кричали колись птахи, мчав повз неймовірні
блакитні луки, лякаючи стада корів ¡з президентським тавром, - а він,
сидячи в вагоні, оббитому церковним оксамитом, - “придатному хіба що для
заупокійної служби по моїй гіркій долі!..” - питав себе: “чорти б вас усіх
побрали, де мій старенький поїзд на чотирьох лапах? де тутешні пущі? де анаконди,
які звисали з дерев, де хащі отруйного бальзаміну? де вереск моїх мавп? де мої
райські пташки? де вся вітчизна з її драконом, матусю? де колишні станції, на
яких мовчазні індіанки в англійських капелюшках продавали фігурні льодяники,
продавали білу картоплю та смажених курей під арками, на яких були гасла,
сплетені з квітів: “ВІЧНА СЛАВА РЯТІВНИКОВІ!”; ніхто не знав, де