він зараз, а коли сам він протестував, -
мовляв, отаке життя втікача гірше від смерті, - то його щоразу запевняли: “ні,
мій генерале, це Порядок Заради Миру!” - і він здавався, знову засліплений
чарами цього клятого Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, котрий так лютив його в
безсонні ночі, котрого він стільки разі” принижував та обпльовував подумки, -
але забував йому все тієї миті, коли цей чарівний пройдисвіт заходив уранці до
його кабінету, ведучи на поводі свого пса з людськими очима й людським
найменням - Лорд Кьохель: вони були нерозлучні з тим собакою, Саенс де ла Барра
брав його з собою навіть у вбиральню, - отож він знову згоджувався з усім так покірно, що аж сам собі робився
бридкий: “не турбуйтесь, Начо, виконуйте свій обов’язок!” - і Хосе Ігнасіо
Саенс де ла Барра, знову всесильний, повертався до своєї катівні, яку він
влаштував за якихось п’ятсот метрів од президентського палацу, в кам’яниці ще
колоніальних часів, де колись була голландська божевільня, - “здоровезний
будинок, такий, як ваш, мій генерале!” - цей дім ховався в мигдалевому гаю, і
на лужку довкола нього росли лісові фіалки, перший поверх займали служби, які
здійснювали розпізнання злочинців та реєстрували їхнє суспільне становище, а на
решті поверхів стояли такі хитромудрі та варварські машини для тортур, що і в
голові не вкладалося, отож він і чути про них не хотів, а Саенса де ла Барра
попередив: “виконуйте й далі свій обов’язок на благо вітчизни, але затямте собі
раз і назавжди: я нічого не знаю, нічого не бачив і ніколи у вас не бував!” - і
Саенс де ла Барра дав йому слово честі, якого дотримав, а також виконав його
наказ, щоб дітей, котрим не сповнилося п’яти років, не катували, пропускаючи
електричний струм крізь статеві органи, - хоч це миттю розв’язувало язики
батькам, - він боявся, що через це
паскудство знову, чого доброго, наживе собі безсоння, як то було вже за часів
історії з лотереєю, - а втім, він аж ніяк не міг забути про існування цієї
фабрики страхіть, бо вона була зовсім близько від його спальні, і ТИХИМИ
місячними ночами його будила пекельна музика - гуркіт поїздів і грому з
платівок Брукнера: та гроза звичайно бушувала цілу ніч змітаючи все на своєму
шляху, під ранок залишаючи на гіллі мигдалю тільки лахміття від шлюбного
вбрання мертвих наречених, які потрапили до старого притулку голландських
маніяків, - зате на вулиці ніхто не чув, як кричать від жаху та болю конаючі;
“головне, що на цьому не наживешся, мій генерале!” - Хосе Ігнасіо Саенс де ла
Барра одержував платню, якої вистачало, щоб купувати королівську одіж - сорочки
з натурального шовку, з вензелем на грудях, черевики із щонайкращої шкіри,
гарденії для своїх лацканів, французькі лосьйони з Тисненими фамільними гербами
на етикетках, - “але в нього немає коханки, Хоч не можна сказати, що він якийсь
збоченець! у нього навіть друга немає, ані власного дому, - нічого, мій
генерале!” - він жив, як святий, вій був рабом своєї фабрики тортур, працював
аж поки не падав з утоми на диван у своєму кабінеті, - там він і спав, коли
завгодно, тільки не вночі, і години зо три, не більше, спав без вартового біля
дверей, без ніякої зброї під рукою, - охороняв його Лорд Кьохель, котрий, як
розказували, здох би, якби йому не дали єдиної його їжі: гарячих іще тельбухів
щойно страчених людей; пес відразу будив господаря, клекочучи, мов той казан,
як тільки його людські очі помічали крізь стіни, що хтось наближається до
кабінету, - “хто б то не був, мій генерале! ця людина не довіряє навіть своїй
подобі в дзеркалі!..” - Саенс де ла Барра справді нікому не довіряв і приймав
усі рішення особисто, ні з ким не радячись, покладаючись лише на інформацію
своїх агентів: що б там не сталося в країні, в якому б куточку планети не
зітхнув вигнанець, - про це негайно дізнавався Хосе Ігнасіо Саейс де ла Барра
завдяки ниткам невидимої павутини доносів і підкупів, якою він обплутав усю
земну кулю, - “на це він і витрачав грошики, мій генерале!” - отже, неправду
казали, що кати одержують платню чи не більшу, ніж міністри, - навпаки, вони
пропонують свої послуги задарма, щоб довести, що вони здатні рідну матір
розірвати на Шматки і кинути ті шматки свиням, і навіть не здригнуться при
цьому, - замість рекомендаційних листів і посвідок про добру поведінку вони
пропонують докази вчинених ними злочинів, аби їм дали роботу під керівництвом
французьких катів-раціоналістів, таких методичних у своїй жорстокості, не
здатних до співчуття; завдяки агентам Саенса де ла Барра став можливий Порядок Заради
Прогресу: це вони викорінювали змови задовго до того, як ті починали визрівати
в головах людей, це вони - неуважні відвідувачі, які п’ють прохолодні напої під
лопатями вентиляторів у кафе, читають газети в китайських ресторанчиках,
дрімають по кінотеатрах, поступаються місцем вагітним жінкам в автобусах,
вчаться на електромонтерів та лудильників після того, як півжиття були нічними
грабіжниками, вони, випадкові залицяльники покоївок, повії на океанських
лайнерах і в міжнародних барах, співробітники американських туристських бюро,
що організовують екскурсії в карибський рай, особистий секретар міністра
закордонних справ Бельгії, довічна чергова в темному коридорі четвертого
поверху Міжнародного готелю в Москві, і ще безліч нікому не відомих людей у найдальших
закутках планети, - “але ви можете спати спокійно, мій генерале, бо справжні
патріоти кажуть, що ви нічого не знаєте, що все це робиться без вашої згоди, що
коли б ви про це дізналися, то з Саенса де ла Барра давно б уже росли стокротки
на цвинтарі зрадників у портовій фортеці! щоразу, коли стає відомо про якесь
нове бузувірство, вони зітхають у глибині душі: “якби ж тільки генерал знав!..
якби можна було побачити його і все йому розказати!..” - і він наказав тому,
хто розповів йому про це, раз і назавжди затямити собі, “що я нічого не знаю,
нічого не бачив і ні з ким про це не говорив!” - так він здобував собі спокій,
однак мішки з відрубаними головами надходили й далі, і їх було так багато, що
він просто віри не йняв: як це Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра міг вимазатися
кров’ю з ніг до голови - і не мати з того ніякого зиску? - “хоч люди й дурні,
та не до краю ж!”- він чудувався, що минає рік за роком, а командуючі трьома
родами військ не нарікають на своє принизливе становище, не вимагають підвищення
платні, сидять собі нишком, - отож він вирішив ретельно прозондувати ґрунт
серед військових, щоб виявити причину їхньої дивної покірності: чого це вони й
не пробують бунтувати? чого вони терпляче зносять владу цивільного? він питався
найзаздрісніших із них: “а чи не пора вже втяти гребеня цьому кровожерному
вискочневі, який топче під ноги честь збройних сил?” - та у відповідь почув:
“ну що ви, мій генерале, нащо брати так близько до серця!” - і з тих пір він
уже зовсім не відав, хто тут чим дихає, хто з ким і проти кого в цій клятій
пастці Порядку Заради Прогресу, “де - я вже чую - починає смердіти падлом, як
од тих бідолашних дітей за часів лотереї, що про них я волів би не
згадувати!..” - але Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра швидко втихомирював його
своєю м’якою владністю дресирувальника диких псів: “спіть спокійно, генерале, -
світ належить вам!” - Саенс де ла Барра змусив його повірити, ніби все дуже
просто і ясно, і він знову зостався в пітьмі цього нічийного дому, він блукав з
одного кінця в інший і криком кричав: “хай йому чорт, хто ж я такий є
врешті-решт? це я чи не я? - мене наче вивертають навиворіт ці дзеркала! де я
опинився, що вже по одинадцятій, а навколо - ні душі, курки й тієї не стрінеш у
цій проклятущій пустелі! хіба ж так було раніше? згадайте, який тут стояв
гармидер, коли прокажені й паралітики билися з собаками за поживу, коли на
сходах легко було послизнутися від коров’ячих кізяків, коли патріоти не давали
мені проходу: “посипте мене цілющою сіллю, мій генерале!.. окропіть моє хлоп’я,
може, в нього минеться пронос!..” - бо вони казали, ніби моя воля кріпить
сильніше, ніж зелений банан, - “накладіть мені свою руку осюди, а то мене наче
зе