ря, клекочучи, мов той казан,
як тільки його людські очі помічали крізь стіни, що хтось наближається до
кабінету, - “хто б то не був, мій генерале! ця людина не довіряє навіть своїй
подобі в дзеркалі!..” - Саенс де ла Барра справді нікому не довіряв і приймав
усі рішення особисто, ні з ким не радячись, покладаючись лише на інформацію
своїх агентів: що б там не сталося в країні, в якому б куточку планети не
зітхнув вигнанець, - про це негайно дізнавався Хосе Ігнасіо Саейс де ла Барра
завдяки ниткам невидимої павутини доносів і підкупів, якою він обплутав усю
земну кулю, - “на це він і витрачав грошики, мій генерале!” - отже, неправду
казали, що кати одержують платню чи не більшу, ніж міністри, - навпаки, вони
пропонують свої послуги задарма, щоб довести, що вони здатні рідну матір
розірвати на Шматки і кинути ті шматки свиням, і навіть не здригнуться при
цьому, - замість рекомендаційних листів і посвідок про добру поведінку вони
пропонують докази вчинених ними злочинів, аби їм дали роботу під керівництвом
французьких катів-раціоналістів, таких методичних у своїй жорстокості, не
здатних до співчуття; завдяки агентам Саенса де ла Барра став можливий Порядок Заради
Прогресу: це вони викорінювали змови задовго до того, як ті починали визрівати
в головах людей, це вони - неуважні відвідувачі, які п’ють прохолодні напої під
лопатями вентиляторів у кафе, читають газети в китайських ресторанчиках,
дрімають по кінотеатрах, поступаються місцем вагітним жінкам в автобусах,
вчаться на електромонтерів та лудильників після того, як півжиття були нічними
грабіжниками, вони, випадкові залицяльники покоївок, повії на океанських
лайнерах і в міжнародних барах, співробітники американських туристських бюро,
що організовують екскурсії в карибський рай, особистий секретар міністра
закордонних справ Бельгії, довічна чергова в темному коридорі четвертого
поверху Міжнародного готелю в Москві, і ще безліч нікому не відомих людей у найдальших
закутках планети, - “але ви можете спати спокійно, мій генерале, бо справжні
патріоти кажуть, що ви нічого не знаєте, що все це робиться без вашої згоди, що
коли б ви про це дізналися, то з Саенса де ла Барра давно б уже росли стокротки
на цвинтарі зрадників у портовій фортеці! щоразу, коли стає відомо про якесь
нове бузувірство, вони зітхають у глибині душі: “якби ж тільки генерал знав!..
якби можна було побачити його і все йому розказати!..” - і він наказав тому,
хто розповів йому про це, раз і назавжди затямити собі, “що я нічого не знаю,
нічого не бачив і ні з ким про це не говорив!” - так він здобував собі спокій,
однак мішки з відрубаними головами надходили й далі, і їх було так багато, що
він просто віри не йняв: як це Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра міг вимазатися
кров’ю з ніг до голови - і не мати з того ніякого зиску? - “хоч люди й дурні,
та не до краю ж!”- він чудувався, що минає рік за роком, а командуючі трьома
родами військ не нарікають на своє принизливе становище, не вимагають підвищення
платні, сидять собі нишком, - отож він вирішив ретельно прозондувати ґрунт
серед військових, щоб виявити причину їхньої дивної покірності: чого це вони й
не пробують бунтувати? чого вони терпляче зносять владу цивільного? він питався
найзаздрісніших із них: “а чи не пора вже втяти гребеня цьому кровожерному
вискочневі, який топче під ноги честь збройних сил?” - та у відповідь почув:
“ну що ви, мій генерале, нащо брати так близько до серця!” - і з тих пір він
уже зовсім не відав, хто тут чим дихає, хто з ким і проти кого в цій клятій
пастці Порядку Заради Прогресу, “де - я вже чую - починає смердіти падлом, як
од тих бідолашних дітей за часів лотереї, що про них я волів би не
згадувати!..” - але Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра швидко втихомирював його
своєю м’якою владністю дресирувальника диких псів: “спіть спокійно, генерале, -
світ належить вам!” - Саенс де ла Барра змусив його повірити, ніби все дуже
просто і ясно, і він знову зостався в пітьмі цього нічийного дому, він блукав з
одного кінця в інший і криком кричав: “хай йому чорт, хто ж я такий є
врешті-решт? це я чи не я? - мене наче вивертають навиворіт ці дзеркала! де я
опинився, що вже по одинадцятій, а навколо - ні душі, курки й тієї не стрінеш у
цій проклятущій пустелі! хіба ж так було раніше? згадайте, який тут стояв
гармидер, коли прокажені й паралітики билися з собаками за поживу, коли на
сходах легко було послизнутися від коров’ячих кізяків, коли патріоти не давали
мені проходу: “посипте мене цілющою сіллю, мій генерале!.. окропіть моє хлоп’я,
може, в нього минеться пронос!..” - бо вони казали, ніби моя воля кріпить
сильніше, ніж зелений банан, - “накладіть мені свою руку осюди, а то мене наче
землетрусом трясе!.. подивіться на море, мій генерале, щоб відвести ураган!
зведіть свій погляд на небо - хай відступить затемнення! гляньте на землю -
тільки вас злякається чума!” - бо вони казали, що я - доброчинець, перед яким
схиляється в пошані сама природа, який наводить лад у всій світобудові і втирає
носа навіть божественному провидінню, і я давав їм те, чого вони просили, і
купував у них те, що вони продавали”, - не тому, що був занадто добрий, як
гадала його матуся Бендісьйон Альварадо, а через те, що треба було мати залізне
серце, щоб відмовити тим, хто так вихваляв його чесноти; а тепер у нього ніхто
нічого не просив, не було живої душі, яка б просто сказала йому: “доброго
ранку, мій генерале, як вам спалося?” - навіть такої розради в нього не
зосталося, як нічні вибухи: колись вони будили його, обсипаючи градом розбитих
шибок, і перекошували одвірки, і сіяли паніку серед війська, - але він
принаймні відчував тоді, що й досі живий, - “і не було цієї чортової тиші, яка
дзвенить у мене в голові й не дає мені заснути! а нині я всього-на-всього
розмальована лялька, що висить на стіні цього дому страхіть!” - він не міг
віддати жодного наказу, бо все вже було наперед виконане: про втілення
найпогаємніших своїх бажань він дізнавався з офіційної газети, яку за звичкою
читав у гамаку по обіді, перечитував од початку й до кінця, - набрані крупним
шрифтом заголовки сповіщали про кожен порух його душі, про кожен його намір,
він бачив на фото міст, який давно вже збирався збудувати, але всё забував
розпорядитися про це, бачив школу підмітальниць, бачив себе самого поруч із
молочною коровою та хлібним деревом - ясна річ,