його портрет був узятий з іншої фотоплівки, яка зафіксувала інші
знаменні події часів його величі, - і все ж він не знав спокою, він тягнув свої
величезні ноги старого слона, шукаючи те, чого ніколи не губив, без діла
тиняючись своєю оселею самотності, бо хтось уже накрив траурним ганчір’ям
клітки з птахами, хтось уже подивився на море з кожного вікна і перелічив
корів, - усе було на місці, скрізь був лад, і він ішов з лампою до спальні,
коли це раптом почув власний голос, який долинав із казарми президентської
охорони, - він зазирнув туди й побачив групу офіцерів, котрі куняли перед
телевізором у накуреній кімнаті, а на екрані телевізора уздрів себе самого,
тільки худорлявішого та підтягнутого, - “але це був я, матусю!..” - він сидів
на тлі державного герба в кабінеті, де йому судилося колись умерти, на столі
перед ним лежали три пари окулярів у золотій оправі, і він аналізував фінансове
становище країни, вживаючи такі мудровані вчені слова, яких би він і повторити
не наважився, хай йому чорт! - це видовище налякало його більше, аніж колись
споглядання власного мертвого тіла серед квітів, - “бо я бачив себе живого, чув
свій власний голос, - це був і справді я, матусю!.. я, котрий завжди соромився
вийти на балкон з промовою, бо не міг виступати на людях!..” - а проте це був
він, справжнісінький, смертний, - і він закляк біля вікна, збентежено думаючи:
“матусю моя Бендісьйон Альварадо, як це можна зробити таке диво Господнє?..” -
цього разу він таки не стримався, але Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра зустрів вибух
його гніву незворушно: “не беріть так близько до серця, генерале, - сказав він
солодкомовно, - нам довелося вдатися до цього незаконного засобу, щоб уберегти
від катастрофи корабель Порядку Заради Прогресу, - сам бог нас надихнув,
генерале, - бо завдяки цьому нам пощастило розвіяти сумніви, які поширилися
були серед народу: люди сумнівалися, чи існує влада в плоті й крові, а нині
вони можуть пересвідчуватися в цьому щомісяця, кожної останньої середи, коли ви
робите заспокійливу доповідь про свою державну діяльність, і вони мають змогу
слухати вас по радіо й бачити в телепрограмах, - я беру на себе всю
відповідальність, генерале, це я поставив тут вазу з шістьма мікрофонами у
вигляді соняхів, - таким чином записувалися всі ваші думки вголос та ваші від-
повіді на мої запитання, які я ставив під час наших із вами зустрічей
щоп’ятниці, ви й гадки не мали, що ваші простодушні відповіді - це фрагменти
вашого щомісячного звернення до народу, зате ми не використали жодного образу,
який не належав би вам, жодного слова, якого ви б не промовили, - з цими
словами Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра поклав перед ним на стіл кінострічки,
платівки й документ, у якому вій про все це написав, - я ставлю свій підпис у
вашій присутності, генерале, щоб ви могли розпорядитися моєю долею, як вам буде
завгодно”, - він здивовано поглянув на Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, не
вірячи своїм очам, бо зненацька усвідомив, що той уперше з’явився до нього без
свого пса, без зброї, блідий, ніби мрець, - і тоді він зітхнув: “ну гаразд, Начо,
виконуйте свій обов’язок...” - у нього був вигляд безмежно втомленої людини,
він знеможено відхилився на бильце свого крісла, втупившись пильним зором у
гнівні очі героїв у золочених рамах, - він здавався ще старішим, ще похмурішим
і сумнішим, аніж завжди, але на його лиці годі було прочитати хоч один із його
непередбачених замірів - так само, як і тоді, коли Саенс де ла Барра через два
тижні знову зайшов до нього в кабінет, - увійшов, не спитавши дозволу, силоміць
тягнучи за собою свого пса, - він приніс термінове повідомлення: “от-от вибухне
збройний заколот!.. зарадити можете лише ви, генерале!..” - і