він насилу впізнавав
їх, він забув навіть їхні імена і, хоч як шукав у своїй душі камінь гніву, що
його збирався носити до самої смерті, - знайшов там лише попілець ураженого
самолюбства, яке вже нічого від нього не вимагало: “хай вимітаються під три
чорти!” - звелів він, і їх посадили на перший- ліпший пароплав і випровадили
туди, де про них і не згадає ніхто, - “нікчемні мерзотники!” - він головував на
першому засіданні нового уряду, ясно усвідомлюючи, що ці добірні екземпляри
нового покоління нового віку - такі ж самісінькі, як і завжди, цивільні
міністри в запилених сюртуках і з кволим нутром, - тільки й того, що ці
марнославніші, безглуздіші й запобігливіші, ніж усі попередні, а користі з них
ніякої, - і це тоді, коли зовнішній борг перевищує все, що лише можна продати в
цьому захирілому царстві скорботи, - “нічого не вдієш, мій генерале!..” - останній
поїзд із залізниці на плоскогір’ї зірвався в прірву, впав у хащі орхідей, і
тепер на його оксамитових сидіннях спали леопарди; кістяки пароплавів
засмоктало грузьке дно рисових боліт, Í листи зогнили в поштових мішках,
а в президентській каюті, поміж обвитих похмурими ліліями дзеркал, пари
морських корів даремно намагалися зачати сирен, - і тільки йому не було до того
ніякого діла: звісно, він щиросердно вірив у Порядок Заради Прогресу, та й як
було не повірити, якщо в ті часи всі його зв’язки з дійсністю зводилися до
читання урядової газети, - “яку видавали тільки для вас, мій генерале, її тираж
- один примірник, там друкувалися повідомлення, котрі вам подобалося читати,
фотознімки, котрі вам хотілося побачити, рекламні оголошення, над якими ви могли
помріяти про інший світ, не схожий на ваші одноманітні сієсти!..” - “аж поки я
не пересвідчився на власні очі, які нічому не ймуть віри, що за скляним
громаддям міністерських будинків на пагорбах біля порту й досі туляться
строкаті негритянські халупи, що за посадженими вздовж бульварів пальмами та за
римськими віллами з однаковими портиками, як і раніше, ховаються жалюгідні
квартали, зруйновані одним із наших численних ураганів, а пахучі трави обабіч
залізниці посіяні для того, щоб світ здавався мені таким розмаїтим, як ті
фарби, що ними люба моя матуся Бендісьйон Альварадо розмальовувала своїх
підробних іволг!..” - і дурили його зовсім не для того, щоб потішити, якце
робив в останні роки славетних часів генерал Родріго де Агіляр, і не для того,
щоб він не мав зайвого клопоту, як це робила, не так із кохання, як із жалю,
Летісія Насарено, - ні, обдурювали, щоб тримати цього старого маразматика в
полоні його ж таки власної влади, - хай лежить собі в гамаку під сейбою свого
патіо і доживає віку серед ілюзій, бо навіть хор школярок, що співав пісню про
строкату пташку на зеленій гілці, був у ту пору ошуканством, - от тобі й
маєш!.. а втім, він не дуже засмутився з тої брехні і спробував помиритися з
дійсністю, видавши декрет про відновлення - на благо вітчизни - державної
монополії на хіну та деякі інші ліки, проте дійсність ізнову здивувала його,
нагадавши, що світ змінюється і життя не стоїть на місці, всупереч його владі:
“немає більше хіни, мій генерале, нема какао, нема індиго - анічогісінько
немає!” - крім його незліченних марнованих статків, із яких країні не було
ніякої користі, - але він не розгубився від такої лихої новини, а послав
записку - виклик старому послові Роксбері: може, хоч той за партією доміно
знайде якийсь рецепт порятунку, - та посол відповів йому цілком у його стилі:
“викиньте це з голови, ваше превосходительство, бо вашій країні - гріш ціна,
хіба що море тут чогось варте, воно таке прозоре, так ним кортить поласувати -
підкласти вогню й зварити в цьому кратері юшку з усіх молюсків, які лише
водяться на світі! отож обмізкуйте гарненько, ваше превосходительство! за море
ми вам подаруємо весь ваш борг, якого не виплатити й ста поколінням ваших
національних героїв, таких само кмітливих, як ваше превосходительство!..” - та
він і цього разу обернув усе на жарт, і тільки думав собі, випроводжаючи посла
до сходів: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, подивися лишень, які дикуни ці
грінго! їм одне в голові - зжерти ціле море!..” - і він розпрощався з послом,
як завше, поплескавши того по плечу, і знову зостався наодинці з собою,
зостався страждати, самотньо блукаючи серед химерних туманів у пустелі влади,
бо юрби покинули Військову площу й забрали з собою стандартні плакати, сховали
видані їм гасла, щоб приберегти все те добро до іншого разу, для таких самих
майбутніх свят, - люди розійшлися, як тільки скінчилася їжа й питво, що їх
роздавали солдати в перервах між оваціями - для заохоти; в палаці також стало
порожньо й сумно, дарма що