він звелів
не зачиняти брами, щоб сюди міг увійти кожен, хто забажає, як то було раніше,
коли це був дім для всіх, а не притулок мерців, - а тепер з ним були тільки
прокажені, сліпі й паралітики, які роками дожидалися під стінами палацу, - там
їх і досі бачив Деметріо Альдоус: вони пеклися на сонці біля брам Єрусалимських,
- розбиті, але не переможені, вони повсякчас були певні, що рано чи пізно
ввійдуть сюди знову, щоб канючити цілющу сіль із його рук, адже йому судилося
пережити всі удари долі, не здатися найжорстокішим пристрастям, уникнути
найхитріших пасток забуття, бо він був вічний, - отож так воно й сталося,
повертаючись якось уранці з корівні, він знову побачив їх: вони склали з цеглин
посеред патіо такі-сякі плити й варили на них у бляшанках з-під консервів
страву з усіляких покидьків, лежали, схрестивши руки, в запашному затінку
троянд на циновках, просяклих гноєм із їхніх виразок, - він загадав, щоб їм
поставили справжню плиту, купив їм нові циновки і звелів спорудити в глибині
патіо накриття з пальмового листя, аби вони не лізли в дім, але не минало й
чотирьох днів, щоб він не наткнувся на одного-двох прокажених, що спали на
персидських килимах у банкетній залі, щоб не побачив сліпого, котрий блукав
покоями, чи паралітика, що розбився десь на сходах, - тоді він наказав зачиняти
двері: “хай не тиняються тут і не смердять карболкою, і не вимазують стін
своїми виразками!” - та дарма, бо тільки-но їх проганяли з одного місця - вони
миттю вигулькували в іншому, вперті й нездоланні в своїй давній вірі, нібито їм
подарує зцілення немічний старий, від котрого давно вже ніхто нічого не ждав, -
він блукав, наче сновида, туманною трясовиною своєї пам’яті, ховаючи свої
записані на клаптях паперу спогади в щілини у стінах, годинами лежав без сну в
гамаку і думав: “як би мені відкрутитися від цього нового посла Фішера, чорти б
його вхопили?” - бо новий посол запропонував йому оголосити, що в країні
спалахнула епідемія жовтої лихоманки, - - щоб виправдати висадку морських
піхотинців, відповідно до угоди про взаємодопомогу, і хай вони залишаться тут
на стільки років, скільки буде потрібно, аби вдихнути нові сили в конаючу
вітчизну; але він відрубав, не вагаючись: “нізащо в світі!” - бо добре знав,
чим це пахне: колись давно, ще на початку свого режиму, він раз уже вдався був
до такого заходу, щоб за законами воєнного часу зосередити всю владу в своїх
руках, оскільки в країні от-от мали початися заворушення, - тоді він видав указ
про епідемію чуми, і над маяком було піднято жовтий стяг, порт - закрито,
вихідні дні - скасовано, оплакувати мертвих та грати на похоронах жалобні
мелодії - заборонено; війська повинні були стежити за виконанням цього указу і
дістали право знешкоджувати заразних хворих на свій розсуд, отож солдати з
санітарними пов’язками привселюдно страчували всіх, кого хотіли, незалежно від
суспільного становища людини, ставили мітку - червоне коло - на дверях
будинків, де жили запідозрені в нелояльності до режиму, і, мов тій худобі,
таврували лоби кримінальним злочинцям, лесбіянкам та мужоложцям, а тим часом
санітарна місія, терміново прикликана послом Мітчелом, рятувала від зараження
чумою мешканців президентського палацу: члени місії підбирали з долівки фекалії
недоношених вилупків і розглядали їх крізь збільшувальне скло, кидали в питну
воду таблетки для дезинфекції, годували червою тварин у своїх наукових
лабораторіях, а він аж за живота брався від сміху та казав їм через
перекладача: “не будьте дурнями, містери, тут немає ніякої чуми, крім вас!” -
але вони заперечували: мовляв, чума є, бо їм наказано згори, щоб вона була, - і
готували якусь схожу на мед речовину, вона була густа й зелена, і мала нібито
запобіжні властивості, - нею намазували з голови до ніг усіх відвідувачів
палацу, і простих, і вельможних, їх просили триматися на відстані в час
аудієнцій, отож вони стояли біля порога, а він сидів у глибині зали, куди долинали
тільки голоси відвідувачів, але не їхній подих, і криком перемовлявся зі своїми
голими урядовцями, які жестикулювали однією рукою: “ваше превосходительство!” -
а другою силкувалися хоч як-небудь затулити свого огидно виквацяного голуба, -
і все це робилося для того, щоб уберегти від зарази його, котрий, страждаючи
від безсоння, сам ту заразу вигадав, придумав найбанальніші подробиці того
уявного лиха, поширив чутки про кінець світу, думаючи собі: “що люди менше
тямлять, то більше бояться!” - він і оком не змигнув, коли переляканий, блідий,
ніби мрець, ад’ютант доповів йому: “мій генерале, смертність від чуми серед
цивільного населення просто страхітлива!..” - отож крізь тьмяне скло
президентської карети він побачив на безлюдних вулицях зупинений за його
наказом час, побачив безсило обвислі жовті прапори, побачив наглухо зачинені
двері - навіть у тих будинках, на яких не було мітки - червоного кола; побачив
на балконах пересичених грифів, побачив мертвих, мертвих, мертвих, - повсюди їх
було стільки, що годі й порахувати, вони лежали скрізь - у калюжах, на сонячних
терасах, серед овочів на ринку, - “справдешні мерці, мій генерале! один бог
знає, скільки їх!..” - їх було набагато більше, ніж він волів би бачити в стані
своїх ворогів, наче ті здохлі пси, лежали вони в ящиках для сміття, - і крізь
дух тліну, крізь знайомий сморід вулиць він почув коростявий запах чуми, але
зостався незворушний, не здався ні на чиї благання, аж поки знову не відчув
себе цілковитим господарем усієї своєї влади; і тільки коли вже здавалося, що
немає на світі сили, ні людської, ні божої, котра спромоглася б зупинити
смерть, ми побачили на вулицях якийсь невідомий ридван, і спершу навіть не
відчули крижаного подиху влади, її величі, - але всередині оббитої оксамитом
похмурої карети ми побачили смертельні очі, тремтячі губи, руку в весільній
рукавичці, - та рука жбурляла жмені солі в портали будинків; ми побачили
пофарбований у кольори державного прапора поїзд, який продирався крізь хащі
гарденій, полохаючи леопардів, дряпався на захмарні верховини високогірних
провінцій, і крізь фіранки одного-єдиного вагона, що його тягнув за собою
паровоз, ми побачили тьмяні очі на засмученому обличчі, руку незграбної
панночки, - та рука сіяла сіль у скорботній пустелі свого дитинства; ми побачили
пароплав із дерев’яним колесом та химерними піанолами, що грали мазурку за
мазуркою, - він плив, натикаючись на рифи, піщані коси й затори з повалених
стовбурів - сліди, залишені драконом повені, який навесні гуляв пралісом, - ми
побачили очі, що сутеніли у вікні президентської каюти, побачили бліді губи,
чиюсь руку, яка розсипала сіль на очманілі від спеки села, - і ті, хто їв ту
сіль або лизав землю, на яку вона падала, миттю одужували і надовго робилися
невразливими для лихих прикмет і примх долі, отож він не здивувався, коли в
останні роки його осені йому знов