він
не встиг навіть розпорядитися, щоб цій історичній корабельній аварії віддали
належну шану; вони вивезли все, що колись було сенсом його війн і рушієм його
влади, і залишили нам лише пустелю, вкриту шорстким місячним пилом, - з важким
серцем дивився він на неї, йдучи повз вікна і думаючи щоразу: “матусю моя
Бендісьйон Альварадо, освіти мені путь сяйвом своєї мудрості!” - ночами він
прокидався від жаху, бо йому ввижалося, ніби всі мерці вітчизни зводяться з
могил, щоб він відповів перед ними за продане море, - вони шкреблися в стіни,
до нього долинали їхні замогильні голоси, він відчував їхні страхітливі
потойбічні зори, коли вони крізь усі замкові щілини дивилися йому вслід, і він
насилу тягнув свої величезні лапи ящера, котрий конає в останніх рятівних
болотах, у темряві своєї оселі, він блукав, як неприкаяний, а навколо нього
свистіли запізнілі пасати й фальшиві містралі машини вітру, подарованої йому
послом Еберхартом, аби він не побивався так гірко за проданим морем; аж ген на
узгір’ї, яке здіймалося над скелями, він бачив самотній вогник притулку для
скинутих диктаторів: “ач, сволота, сплять собі, як бугаї, а ти тут мучся!..” -
він згадував хропіння своєї матері Бендісьйон Альварадо в приміському особняку,
її спокійний сон в кімнаті, осяяній серед ночі безсонною материнкою, - “добре
було їй, - зітхав він, - щасливій заснулій матері, котра ніколи не боялася
чуми, котрої не страхало кохання і не злякала сама смерть!..” - він був такий
очманілий від ляку, що навіть спалахи полишеного без моря маяка нагадували йому
про мертвих: нажаханий, він утікав від фантастичного зоряного світляка, що,
обертаючись, розсіював у просторі світляний пил, який був колись плоттю
мертвих, - “погасіть його!” - заволав він, і маяк мерщій погасили; він наказав
законопатити дім ізсередини та ззовні, щоб ні в одну шпарку не просочився
нічний повів смерті, і зостався мучитися в пітьмі, задихаючись від затхлої
спеки та безвітря, насилу впізнаючи себе в темних дзеркалах, - він ходив і
ходив, бо йому незмога було подолати страх, - і зненацька почув тупотіння копит
по сухому морському кратеру: то сходив місяць зі своїми споконвічними снігами,
він був страшний, цей місяць: “погасіть його! - заволав він, - погасіть зірки!
к чорту! ім’ям господнім!” - проте ніхто не слухав його лементу, окрім
паралітиків, які попрокидалися в колишніх канцеляріях, та сліпих на сходах, та
прокажених у перлистому нічному тумані: вони вилазили з- під росяних кущів, на
яких розпускалися перші троянди, - щоб випросити в нього з рук цілющу сіль, -
“і тоді це сталося, - слухайте, ви, маловіри! - проходячи, він погладив кожного
з нас по голові, і доторкнувся до наших виразок своєю ніжною мудрою рукою,
рукою самої істини, - і тої ж миті до нас повернулося тілесне здоров’я і
душевний спокій, де й узялися сили та жадоба життя, і ми побачили колишніх
сліпців, котрих засліпило вже сяйво троянд, побачили паралітиків, що бігли
сходами, - а погляньте лишень на цю ніжну, наче в немовляти, шкіру, якою
затягнулися мої давні рани, - цю шкіру, що пахне розквітлими лілеями, я показую
на ярмарках по всьому світу, хай усі взнають про диво, і хай це буде наука
недовірливим і пересторога розпусникам!” - так вони гукали в містах і селах, на
танцях і під час процесій, з усіх сил намагаючись навіяти людям страх перед цим
чудом, але ніхто не йняв тому віри, ми були певні, що це