йому судилося
вмерти, - щось таке пророкували йому колись ворожки, але що саме - він уже не
пам’ятав; час від часу він віддавав якісь випадкові накази, і нарешті вішав
лампу біля дверей, чувся брязкіт трьох замків, трьох засувів і трьох защіпок -
він зачинявся у спальні, де нічим було дихати з того часу, як не стало моря, -
і тоді челядь розходилася до своїх кімнат на нижньому поверсі, гадаючи, що він
тепер спатиме до ранку, аж поки не передивиться усі свої сни самітного
утопленика, - але він зненацька підхоплювався і стеріг своє безсоння: тягнучи
свої величезні, наче в привиду, ноги, він блукав потемки палацом, де в тиші ледь
чутно ремигали корови та сонно дихали кури на віце-королівських вішалках; він
чув місячні вітри, які свистіли в темряві, відчував течію часу в темряві, бачив
свою матір Бендісьйон Альварадо в темряві: матуся замітала тим самим віником із
зелених гілок, яким вона колись вимела звідси обгорілі листки - життєписи
славетних мужів Корнелія Непота[13]
мовою оригіналу, незабутню риторику Лівія Андроніка[14] та
Цецілія Стадія[15], - все це стало сміттям
тієї кривавої ночі, коли він уперше ввійшов до цього дому без господаря, до
оселі влади, поки десь там на вулицях ще захищали останні барикади оті
самогубці - прибічники уславленого латиніста генерала Лаутаро Муньйоса, царство
йому небесне; в загравах пожеж пройшли вони удвох подвір’ям, переступаючи через
трупи охоронців освіченого президента, - він, що аж зубами цокотів од
лихоманки, та його матуся Бендісьйон Альварадо, озброєна тільки віником із
зелених гілок, - вони піднялися сходами, натикаючись у темряві на мертвих коней
із чудової президентської стайні, що й досі стікали кров’ю від головного
вестибюля до конференц-залу, важко було дихати від гіркого порохового диму та
духу кінської крові, - “ми побачили в коридорах сліди босих ніг, вимазаних
кінською кров’ю, побачили на стінах відбитки рук, вимазаних кінською кров’ю, побачили
криваве озеро в конференц-залі, де стікало кров’ю тіло красуні-флорентійки у
вечірньому вбранні і з шаблею в серці, - це була президентова дружина; а поруч
лежала схожа на іграшкову балерину дівчинка, її чоло було пробите револьверною
кулею, - це була дев’ятилітня президентова донька; неподалік лежав труп самого
цезаря-гарібальдійця, президента Лаутаро Муньйоса, найспритнішого і
найрозумнішого з- поміж чотирнадцяти генералів-федералістів, які зміняли один
одного біля керма вітчизни протягом одинадцяти літ кривавої боротьби за владу,
- він був єдиний, хто посмів сказати англійському консулові “ні” своєю рідною
мовою, і ось тепер, покараний за свою хоробрість, він безпорадно лежав на
долівці, босий, з розколотим кулею черепом, бо мусив вистрелити собі в рота,
повбивавши спочатку свою дружину, доньку та сорок двох андалузьких скакунів,
щоб не дісталися карателям із британської ескадри, - “отоді-то й сказав мені
командуючий Кітчнер, показуючи на труп: “дивись-но, генерале, це жде кожного,
хто здійме руку на свого батька! пам’ятай про це, коли сам дійдеш влади!” - так
і сказав, хоч він уже здобув тоді владу, - після стількох ночей безсонного
очікування, гамованої люті та принижень він таки здобув її: його було
проголошено верховним головнокомандуючим трьох родів військ і президентом
республіки - доки в країні не буде відновлено порядок та економічну
стабільність: так одноголосно вирішили останні вожді війн за федерацію, за
згодою сенату й палати депутатів і при підтримці британської ескадри, -
“скільки я намучився за всі ті важкі ночі, коли грав у доміно з консулом
Макдонеллом! от тільки спершу ні я, ні інші не вірили в це”, - та й справді, як
було повірити в гармидері тієї моторошної ночі, якщо навіть Бендісьйон
Альварадо аж до самої смерті ще не могла повірити в його успіх, згадуючи сина,
котрий не знав, із чого починати своє правління серед того неймовірного
безладу, - вони не знайшли ні травини для відвару проти лихоманки в цьому
величезному домі без меблів, де не зосталося нічого цінного, крім загиджених мухами
портретів віце-королів та архієпископів могутньої колись Іспанії: решту
потихеньку розтягли попередні президенти, - на стінах уже давним-давно не було
килимів із зображеннями героїчних подій, спальні більше скидалися на казарми,
скрізь виднілися сліди історичних побоїщ, гасла, що їх писали закривавленими
пальцями ілюзорні президенти на одну ніч, - і ніде не було бодай циновки, щоб
лягти й добре спітніти в лихоманці, отож його мати Бендісьйон Альварадо зірвала
з вікна штору й закутала в неї сина - він лежав у кутку біля сходів, а вона тим
часом замітала віником із зелених гілок щойно пограбовані англійцями
президентські покої, замела весь поверх, відбиваючись віником від нападників,
які намагалися зґвалтувати її за кожними дверима, - аж перед світом вона присіла
спочити біля знесиленого лихоманкою сина, що обливався потом, загорнутий у
плюшеву штору, на останній приступці головного входу спустошеного палацу, і
почала його втішати, силкуючись погасити гарячку своїми нехитрими міркуваннями:
“синку, ти не лякайся, що тут усе догори дном, - треба тільки купити кілька
найдешевших табуреток та розмалювати їх квітами й звірятами, я сама розмалюю, -
казала вона, - та ще треба купити кілька гамаків - для гостей, без гамаків ніяк
не обійдешся, бо до такого дому, як цей, завжди може наїхати багато гостей,
коли й не ждатимеш, - казала вона, - а ще треба купити стола, щоб було де їсти,
залізні ложки й виделки, олов’яні миски, більше для нашого солдатського життя
нічого й не треба, от іще хіба путній глечик на воду, та грубка потрібна, та й
усе, - врешті-решт, платитиме ж за все те уряд”, - утішала вона його, але він
не слухав її, пригнічений, бо перші проблиски ранку осяяли йому приховану досі
правду: таж він усього-на-всього жалюгідний старий, якого трусить лихоманка, - він
сидів на сходах і думав гірко: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, ну його все к
чорту, невже влада і є оцей дім, схожий на корабель, що йде на дно, і цей запах
горілого людського м’яса, яким тхне від коней, і цей скорботний світанок
дванадцятого серпня, такий самісінький, як і щодень? в яку халепу ми вскочили,
матусю!..” - він почував якийсь тваринний жах перед новим століттям пітьми, що
сходило над світом без його дозволу; співали півні десь над морем, співали
англійці, підбираючи в патіо мерців, а його мати Бендісьйон Альварадо скінчила
свої радісні розрахунки: “я не боюся ні витрат, ні клопотів, синку, єдине, що
мене лякає, - у цьому домі доведеться прати безліч простирадел”, - і тоді він
зібрався з силами у своєму розчаруванні і навіть утішив її: “нічого, матусю,
спи спокійно, в цій країні жоден президент не втримається довго, - не мине й
півмісяця, як мене скинуть, ось побачиш!” - він і сам вірив у це - не лише
тоді, а й щомиті протягом усього свого довжелезного життя, життя непохитного
деспота, і вірив дедалі сильніше, бо раз у раз переконувався, що за всі довгі
роки його владарювання не було й двох однакових днів, і вбачав якісь таємні
підступи в тому, що прем’єр-міністр несподівано дозволив собі сказати правду у
звичній своїй доповіді, яку робив щосереди, -