він ледь-ледь усміхався: “не кажіть мені правди, ліценціате, а то я
вам, чого доброго, повірю!..” - і однією фразою зводив нанівець усю хитромудру
стратегію уряду, розраховану на те, щоб він поставив свій підпис без
розпитувань, - “ніколи він не здавався мені таким розсудливим, як тоді, коли
все певнішими ставали чутки, ніби він на офіційних прийомах мочиться в штани,
сам того не помічаючи”, - “як на мене, він робився дедалі суворіший, що більше
його змагала стареча неміч, коли він ходив уже в пантофлях, наче тяжкохворий, і
в окулярах із однією дужкою, а замість другої була прив’язана нитка”, - “його
вдача ставала все крутішою, а чуття - несхибнішим, отож він відхиляв усе
недоречне і не читаючи підписував усе, що слід було”, - “хай йому чорт, зрештою,
ніхто на мене не зважає, - усміхався він, - уявіть собі, я наказав зробити у
вестибюлі великий дерев’яний засув, щоб корови не сновигали палацом, - і ось,
будь ласка: вони знову тут! ану гей звідси!” - корова просунула голову у вікно
його кабінету і жувала паперові квітки з вівтаря вітчизни, а він тільки усміхався: “от бачите,
ліценціате, я ж вам казав, - усе лихо цієї країни в тому, що ніхто на мене не
зважає”, - “його думки були навдивовижу ясні, як на його вік”, - щоправда,
посол Кіплінг у своїх заборонених згодом мемуарах розповідав, що в ту пору
застав його вкрай безпорадним та по-старечому недоумкуватим, на шкірі в нього
виступала якась солона рідина, його всього роздуло, наче утопленика, і сам він
був млявий, ніби утопленик, якого несе за водою, - “він розстебнув сорочку, щоб
показати мені своє пружне й лискуче тіло, тіло утопленика на суші, обліпленого
морськими паразитами: вони геть укрили його спину, мов те днище судна, під
пахвами в нього завелися поліпи й дрібнесенькі молюски, але він був певен, що
це - перші ознаки стихійного повернення моря, “яке ви забрали, любий Джонсоне,
бо моря - немов коти, вони завжди повертаються!..” - казав він, переконаний, що
колонії молюсків у нього в паху - таємничі провісники того ранку, коли він
відчинить вікно своєї спальні і знову побачить три каравели адмірала всіх
океанів, котрого вже стомився шукати по всьому світу, щоб пересвідчитися, чи
правду кажуть, ніби в того такі ж гладенькі, без ліній, долоні, як у нього
самого, як у багатьох великих людей, знаних історії, - він наказав привести
його, хоч би й силоміць, бо інші мореплавці розповідали, що бачили його на
власні очі, картографуючи незліченні острівці сусідніх морів та нарікаючи їх
найменнями королів і святих - замість колишніх імен завойовників, він шукав у
тубільців єдине, що його цікавило насправді, - якийсь надійний засіб проти
полисіння; ми вже втратили будь-яку надію знайти того чоловіка, коли це раптом
сам президент побачив його з віконця лімузина: перевдягнений у темну рясу
ченця-францисканця, він торохтів тріскачкою, як покаянний грішник, серед
недільного базарного натовпу, і весь його вигляд виказував таке духовне
зубожіння, що годі було пізнати в цьому бідоласі колишнього мореплавця в
червоному мундирі, з золотими острогами на чоботях, котрий увійшов колись до
конференц-залу врочистою ходою сухопутного загрібного, - та коли він наказав
посадити його в лімузин, того тільки й бачили: “наче крізь землю провалився,
мій генерале!” - розказували, ніби він прийняв мусульманство, ніби він помер у
Сенегалі від пелагри, і його поховано в трьох різних могилах одразу, в трьох
містах на різних кінцях світу, - “та насправжки його не було ні в одній з тих
могил, земля його не приймала: йому судилося тинятись від могили до могили,
поки й роду людського, таку він дістав кару за свої недобрі земні діла, бо цей
чоловік був шахрай, мій генерале, і завдав людям більше лих, ніж диявольський
метал!..” - проте