— Чим ви займаєтеся? — запитав Анжель.
— Як це: чим я займаюся?
— У житті?
— Я часто танцюю, — сказала Рошель. — Отримавши ступінь вак-халоравра, я вчилася секретарської справи, але ще не працюю. Мої батьки вважають, що важливіше навчитися поводитися в суспільстві.
Музика закінчилася. Анжель хотів би лишитися і далі танцювати, щойно музиканти заграють нову пісню, але ті заходилися налаштовувати інструменти. Він пішов за Рошель, що поспішала повернутися за стіл і вмоститися поближче до Анни.
— Ви подаруєте мені наступний танець? — запитав Анна.
— Так, — сказала Рошель. — Мені подобається з вами танцювати.
Анжель зробив вигляд, що не чує. В інших дівчат теж може бути таке гарне волосся, але такий самий голос? Форми теж мали значення.
Найбільше Анжель не хотів завдати клопотів другові. Врешті-решт, Рошель була Анниною знайомою, і це була його справа. Він узяв пляшку з відерця з зеленим льодом і наповнив свого келиха. Жодна з дівчат навколо його не цікавила. Крім Рошель. Але Анна був у пріоритеті. Анна — це друг.
Вони збиралися піти повечеряти. Не можна ж гуляти цілу ніч, коли вранці на роботу. В машині Рошель сіла попереду біля Анни, а Анжель вмостився позаду. Анна чемно поводився з Рошель. Він не обіймав її за талію, не нахилявся до неї, не брав її за руку. Анжель робив би все навпаки, якби перший познайомився з Рошель. Але Анна заробляв більше за нього; він заслужив те, що має. Танцювати не в такт — не такий уже й невиправний гріх, коли не чуєш музики. На це можна заплющити очі. Час від часу Анна говорив нісенітниці, і Рошель сміялася, погойдуючи своїм блискучим волоссям над коміром яскраво-зеленого костюма...
Анна спробував щось сказати Анжелеві, але той думав про інше. Це природно. Тож Анна повернувся до Анжеля, мимоволі зачепивши кермо. Хоч як це сумно, але поруч саме йшла людина: заскочивши переднім правим колесом на тротуар, автівка сильно вдарила правим крилом перехожого у стегно. Пан з гуркотом повалився на землю, схопившись за стегно. У нього почалися конвульсії. Анжель відчинив дверцята й кинувся з машини. Страшенно занепокоєний, він нахилився над пораненим. Той здригався зі сміху, час від часу зупиняючись, щоб видати протяжний стогін, а потім знову починав на веселощах кататися по асфальту.
— Ви страждаєте? — запитав Анжель.
Рошель не дивилася в їхній бік. Вона лишилася в машині, обхопивши голову руками. Анна спав з лиця. Він геть зблід. Думав, що чоловік у передсмертній агонії.
— Це ви мене збили? — запитав, гикаючи, чоловік в Анжеля.
Його полонив напад божевільного сміху. Сльози бігли по його обличчю.
— Тільки спокійно, — сказав Анжель. — Вам, певно, дуже погано.
— Я по-звірячому страждаю, — спромігся вимовити пан.
Ця фраза занурила його в такий несамовитий стан, що він зробив кульбіт. Анна розгублено стояв поруч. Він обернувся й побачив Рошель. Вона плакала, бо їй здавалося, що чоловік скаржиться, і вона злякалася за Анну. Він підійшов до неї. Простягнув руки через відчинені дверцята авто, взяв голову дівчини у свої величезні долоні й поцілував її в очі.
Анжель мимоволі все це бачив. Проте коли руки Рошель зімкнулися на комірці Анниного піджака, він знову почув пана. Той намагався дістати з кишені гаманець.
— Ви інженер? — запитав він Анжеля.
Його сміх трохи заспокоївся.
— Так... — промимрив Анжель.
— У такому разі ви мене заміните. Я не у стані гідно виконати свої обов’язки й поїхати в Екзопотамію з розбитим на п’ять шматків стегном. Якби ви знали, який я радий!..
— Але. — сказав Анжель.
— Це ви були за кермом, чи не так?
— Ні, Анна.
— Шкода. — відповів співрозмовник.
Його обличчя нахмурилося, рот тремтів.
— Не плачте, — сказав Анжель.
— Не можна відправляти замість мене дівчину.
— Це хлопець. — сказав Анжель.
Поранений пожвавився.
— Привітайте його матір.
— Неодмінно. Але вона вже звикла.
— Тож в Екзопотамію ми відправимо Анну. Мене звуть Корнеліус Онт.
— Мене — Анжель.
— Попередьте Анну, — сказав Корнеліус. — Треба, щоб він підписав папери. На щастя, замість мого імені в контракті пропуск!