Саме такий модус сприйняття притаманний дітям. Тому дитячі персонажі у Віана такі незґрабно зворушливі. Ще не ставши продуктом суспільного конвеєра, ще не кодифіковані оптикою культурних штампів, вони здатні на свіжість, нестандартність сприйняття й безпосередність поведінки, яких зазвичай бракує дорослим. Відповідно ті персонажі, яким симпатизує Віан, інфантильні, наче великі діти: граються, пустують, дивуються, з юнацьким максималізмом прагнуть максимуму й з розширеними від несподіванки очима приймають жорстоку «реальність». Ту реальність, яку письменник очуднює, аби відсторонити позірну дійсність, викрити її безглуздість, абсурдність та обмеженість.
Віанові персонажі втілюють бароковий модус життя як сну. Модус, деконструювати який письменник спонукає своїх читачів. Текстовий простір Віана — така собі Екзопотамія, пустеля, куди люди мандрують, бо там звичне здається новим, адже «є в пустелі така властивість — ставати тлом, на якому все вдало вимальовується, особливо якщо і сонце наділене як гіпотеза незвичайними властивостями».
Саме такими «незвичними властивостями» наділені твори Віана, невтомного борця зі штампами, кліше й автоматизмами сприйняття, що став жертвою власної маскультурної містифікації. «Я намагався розповідати людям історії, яких вони ніколи не читали, — писав він. — Цілковитий ідіотизм; їм подобається те, що вони вже знають. Натомість я від того, що вже знаю в літературі, не отримую жодного задоволення». Новаторські історії Віана все його життя лишалися в тіні «чорних романів» Вернона Саллівена, віанівського концептуального персонажа, що на радість невибагливої публіки вміло жонґлював літературними штампами, затьмаривши власного творця. Навіть помре Віан на прем’єрі екранізації «Я прийду плюнути на ваші могили» — смерть, наче в голівудському кінокліше. Проте не мине й десятиріччя, як юні максималісти 1968-го потягнуться до творів Віана саме за тим, чим він так прагнув поділитися, — за силою підважування позірної реальності, так притаманної його стилю.
Книжка, яку ви тримаєте в руках, розгортається, як джазовий стандарт — ААВА: аналогічні ниточки збираються докупи, з кожною гомологічною ситуацією додається новий нюанс, оповідь досягає свого акме, аби відразу закільцюватися повтором першого куплета. І ось знову наш персонаж чекає на 975-й автобус, а бюрократи готуються відправити нову команду на безглузді роботи в пустелю. Проте з’являється ледь помітна варіація музичної теми: тепер наш персонаж бачить «усе навколо всією своєю головою, а не лише очима». Він прокинувся й каже: «Є ще стільки всього, що слід побачити...» — ніби закликає повернутися на початок і перечитати роман. Так само, як у кожної джазової композиції — безліч інтерпретацій, в «Осені в Пекіні» — безліч прочитань. На якісь з них натякне сам автор, до якихось спрямує текст, головне — прийняти його запрошення до гри. Дозволити собі дивуватися, обурюватися, лякатися й співчувати. Як джаз, що народжується зі спільної імпровізації музикантів, Віанові тексти розкривають свої барви у спільній грі з читачем. Тож ходімо за Ан-желем й занурмося в сомнамбулічний лабіринт, де часом доводиться долати жахливе, аби прокинутися й звільнитися від «реальності», що відчужує нас від самих себе.
Євгенія Сарапіна
Париж, квітень 2018
Осінь в пекіні
А
Люди, що не вивчали питання, можуть дати ввести себе в оману.
Амадіс Дюдю непевно крокував вузенькою вуличкою, що була найдовшим з коротких шляхів до зупинки 975-го автобуса. Щодня йому доводилося віддавати три з половиною квитка, аби зістрибнути на ходу перед своєю зупинкою. Він помацав кишеню своєї жилетки, перевіряючи, чи вистачить йому на проїзд. Вистачить. Він помітив птаха, що нахилився над сміттєвим баком, вистукуючи дзьобом на трьох порожніх бляшанках початок «Дубинушки». Амадіс зупинився, але цієї миті птах взяв фальшиву ноту й полетів геть, сердито бурмочучи крізь напівстиснутий дзьоб сварливі пташині слова. Амадіс Дюдю рушив далі, наспівуючи продовження пісні, але теж сфальшивив і послав прокльон.