Цього разу Анна безперешкодно вийшов з будинку, повернув і пішов туди, куди його вів тротуар.
Рошель теж збиралася залишити свою квартиру, поспішаючи, щоб встигнути на вокзал до того, як водій потяга натисне на гачок сиґналь-ного пістолета. З міркувань економії Державна залізниця використовувала старий вологий порох, тож аби постріл відбувся більш-менш у бажаний час, потрібно було натискати на гашетку завчасно — за півгодини. Проте часом постріл відбувався майже відразу. Рошель витратила багато часу, одягаючись для подорожі. Результат був приголомшливий.
В отворі легкого пальта з кучерявої вовни було видно ніжно-зелену сукню простого крою. Ноги було щільно затягнуто в тонкі нейлонові панчохи, а витончені ступні огортали черевички з гірчичної шкіри. Валіза рухалася за нею на кілька кроків далі в руках її молодшого брата. Він сам зголосився допомогти сестрі, і Рошель із вдячності довірила йому цю відповідальну роботу.
Поблизу зяяв вхід у метро, затягуючи у свою чорну пащу необережних перехожих. Час від часу виникав рух у зворотному напрямку, і метро болісно випльовувало жменьки блідих зіщулених пасажирів, чий одяг зберігав нудотний запах смердючих нутрощів монстра.
Рошель покрутила головою, шукаючи поглядом таксі, бо сама думка про метро наводила на неї жах. Щойно на її очах воно з шумом засмоктало п’ятьох, троє з яких були селянами, що було видно по кошиках з гусками в їхніх руках. Рошель заплющила повіки, аби опанувати себе. У полі зору не було жодного таксі. Потік автівок і бу-сів котився вулицею вниз, викликаючи неподоланне запаморочення. Здавшись, Рошель саме збиралася дати й себе схопити підступним сходам, коли братик наздогнав її і схопив за поділ сукні. Через це світу було явлено неймовірні стегна Рошель, і кілька чоловіків навколо знепритомніло. Рошель зробила крок назад на фатальну сходинку й поцілувала малого з вдячністю. На щастя для неї, тіло одного з непритомних впало прямісінько перед колесами вільного таксі. Його шини зблідли, і авто зупинилося.
Рошель підбігла до таксиста, дала йому адресу й підхопила валізу, яку їй кинув брат. Він проводжав її поглядом, надсилаючи їй повітряні поцілунки через заднє скло, за яким висів страхітливий плюшевий пес.
Квиток, який напередодні купив Анжель, містив характерні цифри. Крім того, знаки, які їй почергово надали п’ять працівників, узгоджувалися з напрямком на вказівниках. Тож Рошель легко знайшла своє купе. Анна прибув хвилиною раніше й саме влаштовував валізу в сітку для баґажу: з його обличчя струменів піт. Його піджак лежав на сидінні, тож Рошель мала нагоду помилуватися Анниними біцепсами крізь смугастий поплін його вовняної сорочки. Він привітався, поцілувавши їй руку, і його очі задоволено засяяли.
— Як чудово! Ви прийшли вчасно!
— Я завжди приходжу вчасно, — сказала Рошель.
— Проте ви не звикли працювати.
— О, — відказала Рошель, — сподіваюся, я звикну нешвидко.
Він став допомагати їй з валізою, адже вона все ще тримала її в руках.
— Перепрошую. Я задивився на вас...
Рошель усміхнулася: таке виправдання їй сподобалося.
— Анно...
— Що?
— Це довга мандрівка?
— Дуже довга. Потрібно буде пересісти на корабель, потім знову на потяг і далі автівкою через пустелю.
— Це чудово, — сказала Рошель.
— Це надчудово.
Вони вмостилися поруч на сидінні.
— Анжель теж уже тут. — сказав Анна.
— А!
— Він пішов купити щось почитати й поїсти.
— Як він може думати про їжу, коли ми тут удвох. — промуркотіла Рошель.
— На нього це діє дещо інакше.
— Він мені подобається, — сказала Рошель, — але він зовсім непоетичний.
— Він трішки у вас закоханий.
— У такому разі він не має думати про їжу.
— Як на мене, то він думає про це не заради себе, — відповів Анна. — А може, і так, але я так не вважаю.
— Я взагалі не можу думати ні про що інше, крім цієї подорожі... з вами.
— Рошель. — сказав Анна.
Він говорив геть тихо.
— Анно.
— Мені б хотілося вас поцілувати.