Ось уже кілька днів як вона дивиться на Анну так, що Анжелеві стає неприємно. У неї в очах той самий вираз, що в Анни, коли він цілував її в машині: очі затоплені, жахливі, ошалілі, з повіками, що наче мертві квіти з ледь пом’ятими, пористими й напівпрозорими пелюстками.
Вітер співав у крилах чайок і чіплявся за предмети, що виступали за палубу корабля, лишаючи на кожному виступі хвостики туману, наче оперення Евереста. Сонце сліпило очі, відбиваючись в миготливому, подекуди білому морі. Пахло раґу з морської корови й морепродуктів, дозрілих на спеці. Машинні поршні стійко товкли, і корпус корабля регулярно вібрував. Синій димок піднімався через вентиляційні отвори над штахетчастим дахом машинного відділення, і його відразу розсіював вітер. Анжель спостерігав за цим. Морська прогулянка трохи розраджує: тихий шепіт хвиль, густі мазки піни на корпусі корабля, крики й шурхіт крил чайок. Анжель ніби захмелів, і, незважаючи на Анну й Рошель внизу, кров стала бігти легше й заграла в жилах, наче шампанське.
Повітря було світло-жовтим, чистим, блакитно-бірюзовим. Риби так само час від часу стукалися об борти корабля. Анжелеві хотілося б спуститися глянути, чи не лишають вони небезпечних вм’ятин у старій обшивці. Але він відігнав цю думку, у нього перед очима вже навіть не стояло видіння Анни й Рошель, бо вітер смакував чудово, а матова просмолена палуба блищала тріщинами, ніби жилками-нервюрами на примхливих листочках. Анжель пішов на ніс корабля, щоб спертися там на поруччя. Там уже були Олив і Дідіш, звісившись, вони дивилися на дивовижні снопи піни, що, ніби білі вуса, липнула до підборіддя судна — цікаве місце для вусів. Дідіш усе ще обіймав Олив за шию, вітер куйовдив волосся дітей і щось наспівував їм у вуха. Анжель зупинився і сперся біля малих. Помітивши присутність незнайомця, Дідіш кинув на нього недовірливий погляд, що поступово м’якшав. На щоках в Олив Анжель зауважив сліди висохлих сліз; вона трішки схлипнула наостанок, затуливши личко рукавом.
— Ну як? — запитав Анжель. — Вам тут подобається?
— Ні, — відказав Дідіш. — Капітан — старий бик.
— Що він вам зробив? Прогнав з капітанського містка?
— Він хотів зробити боляче Олив, — відповів хлопчик. — Він ущипнув її там.
Олив приклала руку до враженого місця і виразно схлипнула.
— Мені все ще боляче, — сказала вона.
— От старий покидьок, — обурився Анжель.
— Я дав йому гучномовцем по пиці, — зауважив хлопчик.
— Так, — підтвердила Олив. — Це було кумедно.
Вона тихенько захихотіла. Анжель і Дідіш теж засміялися, уявивши капітанову мармизу.
— Якщо він знову візьметься за своє, — сказав Анжель, — кличте мене. Я йому начищу пику.
— Ви — то інша річ, — завважив Дідіш. — Ви — друг.
— Він хотів мене поцілувати, — сказала Олив. — Від нього відгонило червоним вином.
— Ви ж не будете її щипати?.. — раптом стривожився Дідіш. З дорослими треба бути насторожі.
— Не бійся, — сказав Анжель. — Я не буду її щипати й не намагатимуся поцілувати.
— О, — заявила Олив, — я зовсім не проти, щоб ви мене поцілували, але щипатися не треба, це боляче.
— На мою думку, — зазначив Дідіш, — вам зовсім не обов’язково цілувати Олив. Я б і сам міг це зробити...
— То ти ревнуєш, так? — запитав Анжель.
— Зовсім ні.
Дідішеві щоки набули милого пурпурного відтінку, а погляд спрямувався кудись над головою Анжеля. Для цього йому довелося закинути голову під незручним кутом. Анжель засміявся. Він підхопив Олив під пахви, підняв на рівень свого зросту й поцілував в обидві щоки.
— Ось так, — сказав він, ставлячи дівчинку на місце. — Тепер ми справді друзі. Дай п’ять, — запропонував він Дідішеві.
Той неохоче простягнув йому свою брудну долоню, але глянув в обличчя Анжелеві й повеселішав.
— Ви користуєтеся тим, що старші за мене. Але мені це байдуже. Я все-таки поцілував її раніше за вас.
— Вітаю, — сказав Анжель. — Маєш хороший смак. Її дуже приємно цілувати.
— Ви теж прямуєте в Екзопотамію? — запитала Олив.
Їй хотілося змінити тему розмови.
— Так, — відповів Анжель. — Працюватиму там інженером.
— Наші батьки, — з гордістю повідомила Олив, — виконавча бриґада.
— Це вони виконують усю роботу, — доповнив Дідіш. — Вони завжди кажуть, що без них інженери нічого не могли б.
— Мають рацію, — запевнив Анжель.
— А ще є старший бриґадир Арлан, — завершила оповідь Олив.
— Це ще той покидьок, — уточнив Дідіш.
— Буде видно, — сказав Анжель.