Атанагор поглянув на Амадіса й засміявся.
— Ви такий кумедний з цією своєю залізницею!
— Що в мені такого кумедного? — роздратовано запитав Амадіс.
— Думаєте, ви ось так переманите мою команду?
— Звісно, — відповів Амадіс. — Я їм запропоную премію, більшу за зарплату, а ще соціальні виплати, заводський комітет, кооператив і поліклініку.
Атанагор засмучено похитав сивою головою. Така злість співрозмовника зрівняла його з землею, і Амадісові, якщо можна так висловитися, здалося, що археолог здимів. Зусилля акомодації очей — і той знову з’явився в його незайманому полі зору.
— Нічого у вас не вийде, — сказав Атанагор. — Вони не божевільні.
— От побачите, — запевнив Амадіс.
— Вони в мене працюють за так.
— На одну причину більше.
— Вони люблять археологію.
— Полюблять будівництво залізниці.
— Урешті-решт, — сказав Атанагор, — скажіть прямо, ви закінчили Школу політичних наук?
— Так, — відповів Амадіс.
Атанагор помовчав кілька хвилин.
— І все-таки у вас схильності, — сказав він. — Однією Школою таке не пояснити.
— Не знаю, на що ви натякаєте, але мені це байдуже. Хочете піти зі мною? Вони прибувають за двадцять хвилин.
— Я з вами, — сказав Атанагор.
— А часом не знаєте, Дюпон буде вдома сьогодні ввечері?
— Ох! — утомлено сказав Атанагор. — Дайте мені спокій з вашим Дюпоном!
Амадіс промимрив щось, підводячись. Його письмовий стіл тепер було розташовано на другому поверсі ресторану Барріцоне. З вікна було видно дюни й рідкі зелені трави, до яких чіплялися маленькі жовті равлики й пісочні світлячки, що переливалися всіма кольорами веселки.
— Ходімо, — сказав Амадіс Атанагорові й зухвало перший пройшов у двері.
— Йду за вами, — сказав археолог. — А ви були менше схожі на директора, коли чекали на 975-й...
Амадіс Дюдю зашарівся. Вони саме спускалися сирими мало освітленими сходами, тож рум’янець Дюдю вихопив з мороку блискучі мідні об’єкти.
— Звідки ви про це знаєте?
— Я археолог, — сказав Атанагор. — Мені відкриті всі таємниці минулого.
— Ви археолог, не сперечаюся, — погодився Амадіс, — але ж не провидець.
— Не сперечайтеся зі мною, — сказав Ата. — Ви погано вихований хлопчисько. Я хочу допомогти вам зустріти ваш персонал, але ви погано виховані... Тут уже нічого не зробиш, коли ви погано, але все ж виховані. Ось така незручність.
Вони спустилися вниз й перетнули коридор. У залі ресторану Піппо за стійкою все ще читав газету, похитуючи головою й бормочучи щось своєю говіркою.
— Привіт, Піпетко, — привітався Амадіс.
— Добрий день, — сказав Атанагор.
— Бон джорно, — відгукнувся Піппо.
Амадіс і Атанагор вийшли на подвір’я перед готелем. Було сухо й спекотно, вітер пульсував над жовтими дюнами. Чоловіки попрямували до найвищої з них — високого піщаного пагорба, увінчаного зеленими чубчиками. Звідти відкривався вид за небокрай.
— З якого боку вони прибудуть? — запитав Амадіс.
— Та звідки завгодно, — сказав археолог. — Тут легко заблукати.
Він розглядався навкруги, повертаючись навколо своєї осі, і завмер, коли його вісь симетрії збіглася з лінією полюсів.
— Вони прибудуть звідти, — сказав він, указуючи на північ.
— Звідки-звідки? — запитав Дюдю.
— Баньки протріть, — сказав Ата, скориставшись арґо археологів.
— Бачу, — сказав Амадіс. — Але там лише одна автівка. Це, певно, професор Жуйрук.
Поки що було видно лише блискучу зелену цятку, а за нею хмару піску.
— Рівно у призначений час, — сказав Амадіс.
— Це не має жодного значення, — сказав Атанагор.
— А як же табельник?
— Невже його теж привезуть разом з обладнанням?
— Звісно, — відповів Амадіс. — А поки його немає, я сам фіксуватиму час приходу на роботу.
Атанагор з подивом втупився поглядом у співрозмовника.
— Що у вас за нутро таке? — запитав він.
— Напхане різною гидотою, як у всіх, — констатував Амадіс і відвернувся.
— .тельбухи й гній. А он і решта! — оголосив він.
— Підемо їм назустріч? — запропонував Атанагор.
— Не вийде, — сказав Амадіс. — Вони прибувають з різних боків.
— Можна розділитися.
— Ще чого! Щоб ви їм наговорили різних нісенітниць? Урешті-решт, у мене вказівки: я маю їх зустріти особисто.
— Нехай так, — сказав Атанагор. — Добре, дайте мені спокій, пішов я звідси.
Збитий з пантелику, Амадіс вріс у землю: його ноги почало затягувати, бо під поверховим шаром піску був інший, значно глевкіший. Він спустився з дюни й попрямував назустріч своєму загонові.