Тепер караван струсить трохи пилюку Екзопотамії. Ще одна зміна, можливо, з’являться приємні люди. Атанагорові було страшенно складно розмірковувати, адже в пустелі ця здатність швидко зникає. Тому його думки набували шаблонної форми виразу — слабкого світла надії, а здебільшого — відповідної простоти.
Отож, наглядаючи за випадком під ногами, поглинутий думками про монаха Ортопомпа й майбутні зміни, Атанагор помітив фраґмент каменя, наполовину засипаного піском. Та половина, що на поверхні, віщувала продовження, у чому археолог переконався, ставши на коліна й спробувавши відкопати камінь, але кінця-краю йому було не видно. Тоді він струснув гладенький ґраніт ударом молотка й тієї ж миті приклав вухо до зігрітої сонцем поверхні, на яку середній промінь падав трохи раніше саме в цьому місці. Він почув, як звук розходиться й завмирає у віддалених продовженнях каменя, і зрозумів, що знайшов не абищо. Він позначив місце щодо розташування каравану, аби бути певним, що зможе потім його відшукати, і старанно покрив піском видимий бік знайденої пам’ятки. Він ледь устиг закінчити, коли перша набита ящиками вантажівка пройшла перед ним. За нею їхала друга — теж поки що лише з вантажем та обладнанням. Це були величезні вантажівки, кількадесят археологічних молотків завдовжки, і вони радісно пихкали. Рейки й інструменти дзеленчали поміж брезентовими бічними бортами, а позаду червона ганчірка танцювала перед очима в археолога. Трохи далі посувалася третя вантажівка з людьми й баґажем. Останнім їхало жовто-чорне таксі, опущений прапорець якого знеохочував необачних пішоходів. Атанагор помітив у таксі гарненьку дівчину й помахав їй рукою. Проїхавши трохи далі, таксі зупинилося, ніби очікуючи. Ата поспішив до автівки.
Анжель, що сидів поруч з водієм, вийшов з авто й підійшов до Атанагора.
— Ви на нас чекаєте? — запитав він.
— Я йшов вам назустріч, — відповів Атанагор. — Добре доїхали?
— Стерпно, — сказав Анжель, — за винятком тієї миті, коли капітан спробував продовжити свій курс по суші.
— Цілковито вам вірю, — відгукнувся Атанагор.
— Ви пан Дюдю?
— У жодному разі! Я б не погодився бути паном Дюдю навіть за всі екзопотамські горщики Брітіш мьюзіума.
— Перепрошую, — сказав Анжель. — Я не міг знати.
— Нічого страшного, — відповів Атанагор. — Я археолог. Працюю тут.
— Дуже приємно, — сказав Анжель. — А я інженер. Мене звуть Анжель. А всередині Анна й Рошель.
Він вказав на таксі.
— Тут ще є я, — пробурчав водій.
— Звісно, — виправився Анжель. — Ми вас не забудемо.
— Мені вас шкода, — сказав Атанагор.
— Чому? — запитав Анжель.
— Думаю, вам не сподобається Амадіс Дюдю.
— Неприємно, звісно, — промимрив Анжель.
У таксі Анна й Рошель цілувалися. Анжель це знав і через те був не в гуморі.
— Хочете пройтися зі мною? — запропонував Атанагор. — Я вам усе поясню.
— Чому б і ні, — погодився Анжель.
— Ну то я поїхав? — запитав водій.
— Їдьте собі.
Анжель мимоволі подивився у заднє скло таксі, коли те від’їжджало. По профілю Анни було зрозуміло, що йому байдуже до решти світу. Анжель похнюпився.
Атанагор здивовано дивився на нього. На обличчі в Анжеля проглядалися сліди поганого сну й постійних страждань, а його струнка спина трохи зіщулилася.
— Дивно, — сказав Атанагор. — Адже ви красивий хлопець.
— А їй подобається Анна, — сказав Анжель.
— Він гладкий, — зазначив Атанагор.
— Це мій друг, — сказав Анжель.
— Так...
Атанагор взяв Анжеля під руку.
— Нарветеся на прочуханку.
— Від кого? — запитав Анжель.
— Від цього нещастячка Дюдю. Під приводом, що ви спізнилися.
— Ох, мені це байдуже, — сказав Анжель. — Ви ведете розкопки?
— Наразі я лишив інших працювати, — пояснив Атанагор. — Я точно напав на слід чогось надзвичайного. Я це відчуваю. Тому хай собі копають. Мій фактотум Сальє усім опікується. А решту часу я йому даю письмові завдання, інакше він дістає Дюпона. Дюпон — це мій кухар. Я вам це все розповідаю, щоб ви були в курсі справ. Так трапилося, загадково і неприємно, що Мартен любить Дюпона, а Дюдю запав на Дюпона.