Чоловіки звернули в ґалерею під номером 7. Атанагор ледь встигав, аби не втратити з поля зору Мартена, що, збуджений до краю, стрімко просувався вперед. Ґалерея йшла прямою смугою, виритою за один прийом. У глибині тунелю стали вирізнятися тіні команди, що займалася складними потужними двигунами, за допомогою яких Атанагор збирав дивовижні знахідки, якими пишалася, лишаючись наодинці, уся Атина колекція.
Подолавши значну відстань, Ата відчув характерний запах, що відразу розвіяв будь-які сумніви. Помилки бути не могло: його помічники відкрили курсову лінію. Це був загадковий запах, що наповнював складну композицію висічених у скелі залів; сухий запах абсолютної порожнечі, якого набуває земля, поглинувши руїни зниклих пам’яток. Атанагор побіг. У кишенях дзеленчали різноманітні дрібниці, а молоток у шкіряному чохлі бив його по стегну. Світла поступово ставало більше. Досягнувши мети, Атанагор затамував подих в очікуванні. Перед ним працювала машина. Пронизливий свист турбіни, напівприглушений звукоізоляційною обшивкою, заповнював тісний закуток, а у величезній кільчастій трубі емульсора клекотіло повітря.
Мартен жадібно спостерігав за рухом круглих різців. Поруч з ним, голі по пояс, стояли два чоловіки й жінка і так само не зводили очей з машини. Час від часу один з трьох чітким упевненим жестом повертав важіль керування.
Атанагор розпізнав знахідку з першого погляду. Гострі зуби землерийних машин надкушували щільний шар, що загороджував прохід до гіпостайної зали — величезної, якщо судити за товщиною уже звільненої стіни. Команда вміло очистила дверний прохід, у якому шматочок за шматочком з’являлася ледь прикрита кількома міліметрами твердого суглинку стіна. Від неї подекуди відпадали шматки спресованої землі неправильної форми, коли камінь починав дихати.
Атанагор з зусиллям ковтнув і вимкнув апарат. Машина потроху зупинялася з ніжним звуком сирени, що затихала. Два чоловіки й жінка повернулися, помітили археолога й підійшли до нього. У закутку тепер запанувала наповнена тиша.
— Ви її знайшли, — сказав Атанагор.
Чоловіки протягнули до нього руки. Він їх по черзі потиснув і притягнув до себе молоду жінку.
— Бронзо, ти задоволена?
Вона усміхнулася замість відповіді. У неї були чорні очі й волосся, а шкіра цікавого темно-вохристого відтінку. Майже бузкові, гострі соски вивищувалися над двома пружними блискучими півкулями.
— Справу зроблено, — сказала вона. — Усе ж таки ми її відшукали.
— Тепер ви зможете кудись піти втрьох, — сказав Атанагор, пестячи її голу гарячу спину.
— Не може бути й мови, — відповів той, що стояв праворуч.
— Чому, Бертілю? — запитав Атанагор. — Може, твій брат хотів би розвіятися.
— Ні, — відповів Бріс. — Краще ми ще пориємо.
— Ви більше нічого не знайшли? — запитав Сальє.
— Там, у кутку, — відповіла Бронза. — Горщики, лампи й пернуклет.
— Пізніше поглянемо, — сказав Атанагор. — Ходімо вдвох? — додав він, звертаючись до Бронзи.
— Гаразд, цього разу з задоволенням, — відповіла вона.
— Дарма твої брати не йдуть. Їм би не завадило провітритися.
— Тут теж повітря вистачає, — відповів Бертіль. — Нам цікаво дізнатися, що там далі.
Його рука нишпорила по машині, шукаючи контактор. Він натиснув чорну кнопку. Машина стиха забурчала, спершу невпевнено, а потім утвердилася, набралася сили, і її ноти стали високими й пронизливими.
— Тільки не надривайтеся, — вигукнув Атанагор, перекрикуючи шум.
Зуби знову взялися вигризати з землі важкий пил, який відразу всмоктували абсорбенти.
Бріс і Бертіль кивали головами, усміхаючись.
— Все гаразд, — сказав Бріс.
— До зустрічі, — кинув на прощання археолог.
Він розвернувся й рушив геть. Бронза взяла Атанагора під руку й пішла з ним. Хода в неї була легка і пружна. Від електричних ламп її помаранчева шкіра блищала. За ними йшов Мартен Сальє, схвильований, незважаючи на свої схильності, вигинами стегон молодої жінки.
Мовчки вони дійшли до круглого майданчика, куди сходилися всі ґалереї. Бронза відпустила Атанагорову руку й підійшла до вирубаної в стіні ніші, звідки дістала свій одяг. Вона зняла свою коротку робочу спідничку й одягнула шовкову блузку й білі шорти. Атанагор і Мартен відвернулися: перший з поваги, а другий, аби навіть по-думки не зрадити Дюпонові, адже під спідничкою у Бронзи нічого не було. Та їй нічого й не було потрібно.