— Ох, це я можу вам розповісти, — сказав Анжель. — Це не таємниця. Це Рошель і Анна.
— А-а-а! — відреаґував абат. — Вони там займаються...
— Вона не може цим займатися мовчки, — сказав Анжель. — Це жахливо. А моя кімната поруч. Я не витримав там лишатися.
Бронза підійшла до Анжеля, обвила руками його шию й поцілувала.
— Ходімо, — сказала вона. — Ходімо з нами. Ми йдемо на пошуки Клода Леона. Знаєте, абат Малжан неймовірно кумедний.
Ніч кольору жовтого чорнила прокреслювала тоненькі світлові пучки, що падали від зірок під різними кутами. Анжель намагався роздивитися обличчя молодої жінки.
— Ви дуже мила, — сказав він.
Абат Малжан і Атанагор йшли попереду.
— Ні, — сказала вона. — Я не надто мила. Хочете побачити, яка я?
— Хотів би, — відгукнувся Анжель.
— Зачеркайте вашу запальничку.
— У мене немає запальнички.
— В такому разі торкніться мене руками, — сказала вона, трохи відсунувшись від нього.
Анжель поклав руки на її прямі плечі й став підніматися вгору. Його пальці пробігли по Бронзиних щоках, по її опущених повіках і загубилися в її волоссі.
— Від вас віє дивними парфумами, — сказав він.
— Якими?
— Пустелею.
Він впустив руки вздовж тіла.
— Ви вивчили лише моє обличчя... — запротестувала Бронза.
Анжель нічого не відповів і не рухався. Вона наблизилася до нього й оповила голими руками його шию. Торкнувшись своєю щокою хлопцевої щоки, вона прошепотіла йому у вухо:
— Ви плакали.
— Так, — пробелькотів він, лишаючись нерухомим.
— Не варто плакати через дівчину. Дівчата того не вартують.
— Я плакав не через неї, — відгукнувся Анжель, — а через те, якою вона була, а якою стане тепер.
Здавалося, він прокинувся з тяжкої дрімоти, і його руки обхопили талію молодої жінки.
— Ви дуже мила, — повторив він. — Ходімо доженемо їх.
Вона розімкнула свої обійми й узяла його за руку. Вони побігли по піску дюн, перечіпаючися в темряві, і Бронза сміялася.
Абат Малжан встиг пояснити Атанагорові, як Клода Леона призначили відлюдником.
— Розумієте, — провадив він, — цей хлопець не заслуговував лишатися у в’язниці.
— Безумовно, — сказав Атанагор.
— Чи не так? — сказав Малжан. — Він заслуговував на ґільйотину, але в єпископа довгі руки.
— Тим краще для Леона.
— Зауважте, що відмінність незначна. Бути відлюдником добре, якщо цього хочеш. У будь-якому разі це йому дає кілька років відтермінування.
— Чому? — запитала Бронза, почувши кінець фрази.
— Тому що зазвичай за три-чотири роки відлюдництва, — пояснив абат, — люди втрачають глузд. Тоді вони йдуть, куди ноги несуть, поки не зустрінуть дівчину, яку зґвалтують і вб’ють.
— І так завжди? — вражено запитав Анжель.
— Завжди, — підтвердив Малжан. — Відомий лише один виняток з правила.
— І хто це був? — запитав Атанагор.
— Хороша людина, — сказав Малжан, — істинний святий. Це довга, хоча і до дідька повчальна історія.
— Розкажіть... — звернулася Бронза переконливо-прохальним тоном.
— Ні, — відповів абат. — Це неможливо. Надто довго. Я вам розповім лише кінцівку. Отож він пішов, куди його ноги несли, і перша ж дівчина, яку він зустрів.
— Припиніть, — сказав Атанагор. — Це страшно!..
— Вона його вбила, — закінчив Малжан. — Вона була маніячкою.
— Ох, — зітхнула Бронза, — це жахливо. Бідний хлопець. Як його звали?
— Малжан, — відповів абат. — Ой, ні! Перепрошую. Я думав про інше. Його звали Лавер’є.
— Неймовірно, — зазначив Анжель. — Я знав одного Лавер’є, але з ним не трапилося нічого подібного.
— Отже, це був інший Лавер’є, — відказав абат. — Або ж я брехун.
— Очевидно. — сказав Атанагор.
— Дивіться, он там вогник, — повідомила Бронза.
— Мабуть, ми прийшли, — оголосив Малжан. — Перепрошую, але спершу я маю піти туди сам. Ви підійдете згодом. Такі правила.
— Тут немає кому перевіряти, — сказав Анжель. — Можна і разом піти.
— А моя совість?.. — заперечив Малжан. — Метметеликович, король метеликів.
— ...грався у м’ячик і лоба розбив!.. — хором доспівала решта.
— Гаразд, — сказав Малжан. — Оскільки ви знаєте обряд не гірше за мене, можна піти й утрьох. Чесно кажучи, мені так навіть краще, сам я б нудився.
Він високо підскочив, перекинувся у повітрі й приземлився, на-півприсівши на п’ятках. Сутана розкинулася навколо нього, неначе велика чорна квітка, яку було ледь видно на піску.
— Це частина обряду? — запитав археолог.
— Ні! — відповів абат. — Це вигадка моєї бабусі, коли вона хотіла непомітно попісяти на пляжі. Маю вам сказати, що не вдягнув своїх апостольних штанців. Надто спекотно. У мене є звільнення від цього.