— Певно, важко тягати з собою стільки звільнень, — зазначив Атанагор.
— Я зробив з них мікрофільми, — пояснив Малжан. — Такий рулончик займає геть мало реального об’єму.
Він підвівся.
— Ходімо!
Клод Леон поселився у маленькій, кокетливо облаштованій халупі з білого дерева. Ліжко, складене з каміння, займало кут житлової кімнати — оце й усе умеблювання. Двері вели до кухні. Крізь засклене вікно було видно самого Клода: стоячи на колінах перед ліжком, він медитував, обхопивши голову руками. Абат увійшов.
— Ку-ку! — сказав він.
Відлюдник підняв голову.
— Але ще зарано, — сказав він. — Я встиг дорахувати лише до п’ятдесяти.
— Ви граєтеся в піжмурки, сину мій? — запитав Малжан.
— Так, отче, — відповів Клод Леон. — З Лавандою.
— Он воно що, — відгукнувся абат. — А можна і нам пограти з вами?
— Звісно, — погодився Клод. — Піду скажу Лаванді, вона буде дуже рада.
Він попрямував до кухні. Анжель, Бронза й археолог увійшли до кімнати вслід за абатом.
— Ви не читаєте спеціальних молитов, коли зустрічаєтеся з відлюдником? — здивувалася Бронза.
— О ні, — відповів абат. — Він уже опанував це ремесло! Такі речі лише для непосвячених. Що ж до решти, ми користуємося звичайними правилами.
Леон повернувся з кухні разом з чарівною негритянкою. У неї було овальне обличчя, тонкий прямий ніс, великі блакитні очі й неймовірна копиця рудого волосся. Одягнена вона була в чорний бюстгальтер.
— Це Лаванда, — пояснив Клод Леон. — О, добрий день, — додав він, побачивши трьох інших відвідувачів. — Як ся маєте?
— Мене звуть Атанагор, — відрекомендувався археолог. — Це Ан-жель, а ось Бронза.
— Гратимете в хованки? — запропонував відлюдник.
— Поговорімо серйозно, сину мій, — сказав абат. — Я маю вас проінспектувати й поставити запитання для складання звіту.
— Ми лишимо вас наодинці, — запропонував Атанагор.
— Немає потреби, — відказав Малжан. — Тут справ на п’ять хвилин.
— Сідайте, — сказала Лаванда. — Нехай вони тут собі працюють, а ми підемо до кухні.
Шкіра її була точнісінько така, як волосся у Бронзи, і навпаки. Анжель спробував уявити, як би це було навпаки, і в нього запаморочилася голова.
— Ви навмисно так зробили, — сказав він Бронзі.
— Та ні, — відповіла Бронза, — я її навіть не знала.
— Запевняю вас, — підтвердила Лаванда. — Це збіг.
Вони пішли до кухні, а абат лишився наодинці з Леоном.
— Ну то що? — запитав Малжан.
— Нема чого повідомити, — відповів Леон.
— Вам тут подобається?
— Нормально.
— А як справи з милістю Божою?
— Сходить і йде геть.
— А думки?
— Чорні, — відповів Леон. — Але з Лавандою це можна пробачити. Чорні, але не сумні. Вогняно-чорні.
— Це колір пекла, — зазначив абат.
— Так, — сказав Клод Леон, — але всередині в неї рожевий оксамит.
— Справді?
— Чистісінька правда.
— Щип-щипалочка, хвіст догори — от тобі й галочка.
— Амінь! — відповів відлюдник.
Абат Малжан замислився.
— Усе ніби тут належним чином, — сказав він. — Думаю, з вас вийде гідний відлюдник. Треба причепити табличку. По неділях до вас заходитимуть люди.
— Буду цьому радий, — сказав Клод Леон.
— Ви вже обрали собі священне діяння?
— Що?..
— Вам мали пояснити, — став розповідати абат. — Стояти на колоні, чи бичувати себе п’ять разів на день, чи носити власяницю, чи їсти каміння, чи молитися двадцять чотири години на добу тощо.
— Мені такого не казали, — сказав Клод Леон. — А можна вигадати щось інше? Усе перелічене видається мені не досить святим. Крім того, усе це вже робили до мене.
— Остерігайтеся ориґінальності, сину мій, — застеріг абат.
— Гаразд, отче, — відповів відлюдник.
Він трохи подумав.
— Я міг би мати Лаванду... — запропонував він.
Настала абатова черга інтенсивно замислитися.
— Особисто я не бачу жодних перешкод, — сказав він. — Та чи подумали ви про те, що муситимете це робити щоразу, як будуть приходити відвідувачі.
— Це приємно, — відповів Клод Леон.
— У такому разі домовилися. Рожевий оксамит, справді?
— Справді.
Абат здригнувся, і волосся у нього на шиї стало дибки. Він провів рукою по низу живота.
— Лякає, — сказав він. — Це все, що я маю вам сказати. Віддам розпорядження, щоб Спільнота допомоги відлюдникам доставила вам додатковий пайок консервів.