— У чому річ? — запитав Амадіс. — Не люблю, коли мене турбують.
— Так діло не піде, — сказав Анна. — Згідно з вашими даними дорога має розрізати готель.
— Який готель?
— Оцей. Готель Барріцоне.
— Ну і нехай, — сказав Амадіс. — Що такого? Ми його експропріюємо.
— А не можна прокласти дорогу збоку?
— Ви не при своєму глузді, друже мій, — сказав Амадіс. — По-перше, навіщо Барріцоне облаштувався посеред пустелі, навіть не спитавши, чи це нікому не заважатиме?
— Він нікому й не заважав, — зазначив Анжель.
— Ви чудово бачите, що так, — заперечив Амадіс. — Панове, вам платять за те, щоб ви робили підрахунки й креслення. Робота готова?
— У процесі, — сказав Анна.
— Якщо робота не закінчена, то йдіть і доробляйте. Я зв’яжуся з Правлінням з вашого питання. Утім немає сумніву, що розроблений план має лишитися незмінним.
Він повернувся до Рошель.
— Продовжмо, панно.
Анжель подивився на Рошель. У тьмяному світлі опущених фіранок її обличчя було ніжне і правильне, але втома трохи відбилася на очах. Вона усміхнулася Анні. Двоє хлопців вийшли з Амадісового кабінету.
— І що далі? — запитав Анжель.
— Далі ми продовжуємо, — сказав Анна, знизавши плечима. — За великим рахунком що це змінює?
— Та нічого, — промимрив Анжель.
Йому хотілося увірватися в кабінет до Амадіса, вбити його й поцілувати Рошель. Підлога в коридорі була складена з неструганих дощок, що трохи пахли мийними засобами, а зі стиків сипався жовтий пісок. В іншому кінці коридору легенький потік повітря куйовдив важку гілку гепатроля перед вікном. Анжеля знову охопило таке саме відчуття, як у вечір відвідин Клода Леона, — відчуття, ніби він прокидається.
— Як мені все це остогидло, — сказав він. — Ходімо прогуляємося.
— Як це?
— Облиш свої підрахунки. Ходи гуляти.
— Треба все ж їх завершити, — сказав Анна.
— Закінчимо потім.
— Я вимотаний, — сказав Анна.
— Сам винен.
Анна поблажливо усміхнувся.
— Це моя провина, — сказав він, — але не лише моя. У мене є співучасниця.
— Не треба було брати її з собою, — сказав Анжель.
— Тоді б я був менш сонним.
— Ніхто не примушує тебе спати з нею щовечора.
— Їй це подобається, — зазначив Анна.
Анжель завагався перед тим, як промовити:
— Їй би це сподобалося з ким завгодно.
— Я так не думаю, — відповів Анна.
Він замислився на хвильку й заговорив без самовдоволення.
— Я волів би, аби вона цим займалася потроху з усіма й щоб мені не було до того діла. Але вона хоче це робити лише зі мною. Крім того, мені б поки що було до того діло.
— Чому ти з нею не одружишся?
— Ох, — зітхнув Анна, — тому що настане час, коли мені таки стане байдуже. Я чекаю на цей час.
— А якщо він не настане?
— Міг би не настати, — сказав Анна, — якби вона була моєю першою жінкою. Але все завжди відбувається в порядку спадання. Першу ти любиш палко протягом, скажімо, двох років. А потім раптом усвідомлюєш, що вона більше не справляє на тебе того ж враження, що раніше.
— Чому? — запитав Анжель. — Якщо ти її любиш.
— Запевняю тебе, — сказав Анна, — так воно і є. Це може тривати понад два роки чи менше, якщо ти зробив поганий вибір. Отже, ти помічаєш, що друга справляє на тебе таке ж враження, як раніше справляла перша. Але цього разу це не триває більше року. І так далі. Зазначу, що ти все ще можеш бачитися з першою, любити й спати з нею, але це вже не те саме. Це стає чимось на зразок рефлексу.
— Нецікава ця твоя річ, — сказав Анжель. — Не думаю, що я такий, як ти.
— Ти тут нічого не вдієш, — сказав Анна. — Ми всі такі. По суті, ми не потребуємо якоїсь однієї певної жінки.
— Фізично — можливо, — відказав Анжель.
— Ні, не лише фізично, — зауважив Анна. — Навіть інтелектуально незамінних жінок немає. Вони надто примітивні.
Анжель нічого не відповів. Вони стояли посеред коридору, Анна обперся об лиштву свого кабінету. Анжель на нього подивився. Голосно видихнув, а потім заговорив:
— І це ти так кажеш, Анно... Це ти таке говориш?..
— Так, я знаю, — сказав Анна.
— Якби мені дали Рошель, — промовив Анжель. — Якби вона мене любила, я б ніколи не потребував любові іншої жінки.
— Потребував би. За два, три чи чотири роки. Якщо до цієї миті вона б так само тебе любила, ти сам би влаштував так, щоб усе змінити.
— Навіщо?
— Щоб вона тебе більше не любила.
— Я не такий, як ти, — сказав Анжель.
— У жінок нема уяви, — резюмував Анна. — Вони переконані, що їх самих достатньо, щоб заповнити життя. А у світі ще так багато іншого.