— Я давав присягу, — констатував пан і повернув кашкет козирком уперед. Це був інспектор 975-го маршруту.
Амадіс зиркнув праворуч, потім ліворуч і, зачувши характерний шум, кинувся вперед, щоб заскочити в черговий 975-й, що саме підповзав. Та заскочив він так невдало, що, проломивши наскрізь задній майданчик, увігнався у бруківку на кілька дециметрів. Він ледь устиг нагнути голову — наступної мілісекунди над ним пронісся круп автобуса. Інспектор витягнув Дюдю з ями й примусив-таки сплатити штраф: за цей час він проґавив ще два автобуси. Помітивши це, Амадіс кинувся вперед до наступної зупинки. Це може здатися дивним, проте саме так усе й було. Дюдю безперешкодно добіг до зупинки, але раптом збагнув, що до його контори лишилося лише триста метрів. Сідати в автобус задля цього...
Тож він перетнув вулицю й попрямував тротуаром у зворотному напрямку — до місця, де сідати в автобус був сенс.
Доволі швидко він повернувся до відправної точки свого ранкового маршруту й вирішив іти далі, оскільки він погано знав цю частину шляху. Йому здавалося, що в цьому районі міста є об’єкти для захопливих спостережень. Він не забував своєї безпосередньої мети — сісти в автобус, але хотів обернути собі на користь злісні перепони, що поставали на його шляху з самого ранку. Маршрут 975-го пролягав уздовж майже всієї вулиці, поволі відкриваючи погляду Амадіса чимраз цікавіші речі. Гнів ніяк не затихав. Аби знизити артеріальний тиск, що наближався до критичної позначки, він рахував дерева, щоразу збиваючись. Вистукуючи по лівому стегну ритми модних військових маршів у темпі своєї ходи, він помітив велику площу, оточену пристаркуватими середньовічними будинками, — тут була кінцева 975-го. Збадьорившись, Амадіс злетів сходами платформи з легкістю маятника. Працівник обрізав трос, що утримував машину, і Дюдю відчув, як автобус рушив.
Озирнувшись, він помітив, що край троса ляснув працівника по обличчю: клапоть його носа відлетів, тріпочучи, наче крильця кліща.
Мотор реґулярно мурчав, адже йому щойно згодували цілу тарілку кісток карликового сомика. Вмостившись, Амадіс насолоджувався тим, що цілий автобус належав тільки йому. На майданчику кондуктор машинально крутив в руках компостер. Він саме під’єднав його до музичної скриньки, мелодія якої заколисувала Амадіса. Той чув шурхіт каркаса, коли зад автобуса шкріб по бруківці, а тріскіт іскор, які він при цьому висікав, супроводжував цю монотонну музику. Одна за одною крамнички грали блискучими барвами. Амадісові подобалося ловити власне відображення у великих дзеркалах вітрин, але коли він помітив, що завдяки своєму вигідному положенню воно норовить затулити речі у вітринах, то зашарівся і відвернувся в інший бік.
Його не дивувало, що водій їде без зупинок: вранці о цій порі ніхто вже не їде на роботу. Кондуктор заснув і сповз на підлогу, силкуючись вмоститися зручніше. Амадіс відчував, як піддається зухвалій дрімоті, що проникала в нього, наче спустошлива отрута. Він підібгав витягнуті вперед ноги й поклав їх на сидіння навпроти. Дерева сяяли на сонці, вітрини теж; їхнє свіже листя терлося об дах автобуса, створюючи такий самий шум, як водорості по корпусу маленького човна. Безупинна автобусна хитавиця заколисувала Амадіса. Він констатував, як проїхав свою контору, але це його вже ніскілечки не турбувало, і він поринув у забуття.
Коли Амадіс прокинувся, автобус усе ще їхав. На вулиці смеркалося, і він поглянув на дорогу. Обабіч тягнулися канали з сірою водою, в яких він упізнав Національний вантажний порт, і занурився на якийсь час у споглядання. Він запитував себе, чи вистачить йому на сплату проїзду. Тож обернувся й зиркнув на кондуктора. Стурбований широкоформатним еротичним сном, той метлявся в різні боки і врешті-решт згорнувся спіраллю навколо легкого нікельованого поруччя, що підпирало стелю. Проте він далі собі спав. Амадіс подумав, що робота кондуктора, певно, виснажлива, і встав, щоб розім’яти ноги. Він припустив, що автобус так жодного разу й не зупинявся, оскільки інших пасажирів у салоні не з’явилося, — стільки місця, що є душі де розгулятися. Амадіс пройшовся вперед, потім повернувся. Спускаючись, він зачепив сходинку, і шум розбудив кондуктора. Той раптом став на коліна, несамовито крутячи ручку свого приладу, прицілюючись і примовляючи «та-та-та».
Амадіс ляснув його по плечу, тієї ж миті кондуктор вистрілив впритул, тож довелося показати зведений вгору палець. На щастя, це була гра. Чоловік протер очі і звівся на ноги.
— Куди ми прямуємо? — запитав Амадіс.